Foto von der Seite Mariupol Destruction and Victims
Ich dachte, überall auf der Welt herrscht Krieg…
Es funktioniert nicht so, dass man die Stadt verlässt und scheinbar die Fernbedienung des Fernsehers umlegt. Es ist ein völlig anderes Bild. Zwanzig Kilometer entfernt gibt es keinen Krieg. Im Dorf gibt es Wasser, Strom und einen Brotkiosk in der Nähe.
Meine Tante Oleksandra und ich haben Brot aus Luft gekauft. Es war saftig und porös, man konnte gar nicht genug davon bekommen. Aber alle haben es gegessen. Sie brachen ein Stück vom Laib ab und schluckten es, ohne zu kauen.
Die Frau am Kiosk sah überrascht aus. Ich wusste nicht, ob sie von unserem Unglück wusste oder nicht, also versuchte ich zu erklären: „Wissen Sie, wir kommen gerade aus Mariupol. Wir haben kein Brot, keinen Strom und kein Wasser. Wir haben nichts. Wir werden die ganze Zeit bombardiert.“
Ich fing an zu weinen. Ich wollte das nicht. Die Tränen kamen von allein. Während des schlimmsten Beschusses habe ich nicht geweint, aber hier, vor einem Fremden, habe ich wie eine Dumme geweint. Ich konnte mich nicht zurückhalten. Ich sah die Verkäuferin an und schluchzte.
Die Frau fing an, sich zu bekreuzigen. Meine Tante Sasha hat mich gerettet. Sie kam hinter mir her und sagte: „Du musst noch fünf Brote kaufen.“
„Wozu?“ – fragte ich.
„Was ist, wenn wir weiterfahren und uns das Brot ausgeht? Dann können wir es nirgendwo mehr kaufen.“ Sie glaubte auch nicht, dass der Krieg nicht über die ganze Welt herrscht.
Das Dorf Mangusch mit russischen Kontrollpunkten und langen Schlangen von kaputten Autos und erschöpften Menschen. Zuerst könnten wir nicht reinfahren.
Wir standen auf der Autobahn, mitten auf einem Feld, und die Besatzer schossen vom Dorf aus auf Mariupol.
Von Mariupol nach Mangusch sind es 20 Minuten Fahrt. Wenn man mit dem Auto fährt. Und eine ganze Ewigkeit, wenn man es mit dem Krieg misst.
Uns wurde gesagt, dass die Straße vermint sei. Aber wir sind durchgefahren. Und wir sahen Raketen über das Feld in die Stadt fliegen. Sie haben eine Abkürzung genommen. Um die bebenden Hochhäuser von Mariupol so schnell wie möglich zu treffen, berechnete der russische Korrektor die richtige Richtung.
Mariupol lag in einer anderen Dimension. Auf der Seite des Todes. Die Stadt war zertrümmert und lag in Trümmern. Aber sie wurde weiterhin von Granaten getroffen.
Wir waren verängstigt. Wir hatten Angst, dass unsere Leute reagieren würden und wir alle sterben würden. Unsere Seite hat nicht reagiert. Es war schmerzhaft. Wurden alle in Mariupol getötet, konnte niemand die Stadt verteidigen?
Eine lange Kolonne von Autos und Menschen, die wie Landstreicher, die sich im Wald verirrt hatten, aussahen. In schmutzigen Jacken, mit mit irgendwelchen verbundenen Wunden und hoffnungslosen Augen. Später erkannten wir die Einwohner von Mariupol in jeder anderen Stadt der Ukraine an diesen Augen, und das für eine lange Zeit.
Es war eine lange Schlange ins Nirgendwo. Das gesamte Gebiet um Mariupol war von Raschisten besetzt.
Zwanzig Kilometer von der Stadt entfernt fing eine andere Hölle an. Die Hölle der Besatzung.
Foto von der Seite Mariupol Destruction and Victims https://www.facebook.com/share/18CpGerGx6/?mibextid=wwXIfr
Ich empfehle Ihnen, diese Seite zu lesen.
Я думала, що війна на всій землі…
Так не буває, щоб виїхав із міста і начебто переключили пульт телевізора. Зовсім інша картинка. Двадцять кілометрів і немає війни. У селищі поруч вода, світло та кіоск із хлібом.
Ми з тіткою Олександрою купували хліб, зроблений із повітря. Пишний та пористий. Їм неможливо було наїстись. Але їли всі. Відщипували шматок від буханця і ковтали не пережовуючи.
Жінка у кіоску дивилася здивовано. Я не розуміла чи знає вона про нашу біду чи ні, і постаралася пояснити: „Розумієте, ми тільки що з Маріуполя. У нас там немає хліба, світла, води. Нічого немає. Нас увесь час бомблять“
І почала плакати. Я не хотіла. Сльози бігли самі.
Я не плакала під час найстрашніших обстрілів, а тут при незнайомій людині розплакалася, як дурниця. Не могла зупинитись. Дивилася на продавчиню та схлипувала.
Жінка почала хреститися. Врятувала мене тітка Саша. Вона підійшла ззаду і сказала:
„Треба взяти ще п’ять буханців“
„Для чого?“ – Запитала я.
„А раптом ми поїдемо далі і хліб скінчиться? Його знову не можна буде ніде купити“
Вона теж не вірила, що війна не на всій землі.
Селище Мангуш з російськими блок постами та довгими чергами розбитих машин та змучених людей. Спочатку ми не могли туди в’їхати.
Стояли на шосе серед поля, а окупанти били із селища по Маріуполю.
Від Маріуполя до Мангуша 20 хвилин їзди. Якщо машиною. І ціла вічність, якщо виміряти війною.
Нам казали, що дорога замінована. Але ми проїхали. І бачили ракети, які через поле летіли на місто. Вони скорочували шлях. Щоб швидше вдарити у тремтячі маріупольські багатоповерхівки, російський коригувальник вираховував потрібний напрямок.
Маріуполь знаходився в іншому вимірі. На боці смерті. Місто було розбите вщент і лежало в руїнах. Але його продовжували бити снарядами.
Нам було страшно. Боялися, що наші дадуть відповідь і ми всі загинемо. Наші не відповіли. Стало боляче. Раптом у Маріуполі всіх знищили та більше ніхто не зможе захистити місто?
Довга колона машин і люди, як бродяги, що загубилися в лісі. У брудних куртках, з перев’язаними, якимись ганчірками, ранами та безнадійними очима. Ми потім по цих очах довго впізнавали маріупольців у будь-яких містах України.
Це була довга черга в нікуди. Уся територія навколо Маріуполя була зайнята рашистами.
За двадцять кілометрів від міста було інше пекло. Пекло окупації.
Фото зі сторінки Mariupol Destruction and Victims
Раджу почитати цю сторінку.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 