Am Abend erfuhr ich von einem schwer verwundeten Mann, der nicht herausgeholt werden konnte. Er lag lange Zeit da und wartete auf Hilfe, und eine feindliche Drohne schwebte über ihm am Himmel und wartete auf ein Evakuierungsteam. Aber der Kommandant der Kompanie wählte einen Moment und riskierte sein Leben, um ihn zu holen. Und sie schafften es. Sie brachten ihn in den nächstgelegenen Schutzraum. Spät in der Nacht ging ich dorthin und hoffte, dass ich noch helfen konnte. Mehrere Stunden Kampf, fünf oder sechs Versuche, einen Tropf anzuschließen, keine Venen mehr((( Beim letzten Mal fand ich wie durch ein Wunder eine Vene, wir begannen, Lösungen zu injizieren, der Druck stieg, ein paar weitere Injektionen und wir atmeten aus – er war stabil. Die Jungs kamen mit einem Lastwagen, luden ihn auf, und ich sagte: „Das war’s, Junge, halt durch. Jetzt ist alles vorbei, die Ärzte warten auf dich, nur noch ein bisschen und alles wird gut.“ Sie fuhren weg, ich setzte mich hin, und in diesem Moment machte mein Freund dieses Foto. Einen Moment später hörten wir eine gewaltige Explosion und unser Evakuierungsteam verlor den Kontakt. Für immer… Diese Bastarde haben auf sie gewartet… Alle wurden getötet…
Als ich in die Armee eintrat, fragten mich viele Leute: „Willst du deinen Mann rächen? Willst du Blut sehen?“, und ich antwortete immer: „Ich werde nicht töten, ich werde retten. Damit niemand mehr auf dem Schlachtfeld ohne medizinische Versorgung dasteht wie mein Mann.“ Und auf die Frage, ob ich Gefangene medizinisch versorgen würde, habe ich immer geantwortet: Ja, das ist meine Pflicht. Ich will aber nicht mehr retten, ich will töten. Und ich wünsche es mir, sie sterben zu sehen, und auch ihre Mütter und Ehefrauen schreiend auf ihren Gräbern zu sehen. Und ich werde keinem einzigen Gefangenen helfen. Und ich schere mich einen Dreck um eure Menschlichkeit, um die Regeln des Krieges und um alle möglichen Konventionen. Verdammt seid ihr Russen! Sie, Ihre Kinder und Ihre Enkelkinder, für all das Leid, das Sie über unser Land gebracht haben.
P.S. In den wenigen Tagen, seit ich diesen Beitrag geschrieben habe, habe ich Hunderte von Anfragen von Ehefrauen, Müttern und Freunden der Vermissten erhalten. Sie alle fragen, ob ihr geliebter Mensch in diesem Evakuierungsfahrzeug war… Also wandte ich mich an unseren Bataillonskommandeur, Kostyantyn Zhydkov, um die Richtung, in der sich der Vorfall ereignete, und die Einheit anzugeben. Der Kommandeur war wie immer verständnisvoll und gab mir seine Erlaubnis. Alle Ereignisse, über die ich schrieb, fanden im Saporischschja-Sektor statt. Hier ist jetzt unser ruhmreiches 228. Bataillon der 127. Brigade der Spezialeinheiten der ukrainischen Armee stationiert, und es waren unsere Jungs, die in dieser Nacht starben…
Саме страшне фото в моїй галереї…
З вечора дізналася про важко пораненого, якого неможливо винести, довгий час хлопець лежав і чекав на допомогу, а в небі над ним висів ворожий дрон і чекав на евакуаційну групу. Але командир роти вибрав мить і ризикуючи життям сам пішов щоб його забрати. І вони зробили це. Винесли до найближчого укриття . Пізно вночі я пішла туди сподіваючись, що ще зможу допомогти. Декілька годин боротьби, п’ять чи шість спроб підключити крапельницю, вен вже немає((( В останній раз дивом знаходжу вену, починаємо вливати розчини, тиск піднімається, ще декілька ін’єкцій і ми видихаємо-стабільний. Примчали хлопці на єваку, грузимо, і я кажу:“Все, хлопче, тримайся. Вже все позаду, тебе чекають лікарі, зовсім трошки і все буде добре“. Вони поїхали, я присіла і саме в цей час, мій боймед зробив це фото. А через мить ми почули потужний вибух і наша евак група зникла зі зв’язку. Назавжди… Ці паскуди чекали їх… Загинули всі…
Коли я йшла до армії, багато хто питав мене:“Ти йдеш щоб помститися за чоловіка? Бажаєш крові?“ і я завжди відповідала:“Я не йду вбивати, я йду щоб рятувати. Щоб більше ніхто не залишився, як мій чоловік, без медичної допомоги на полі бою.“ А ще на питання, чи надавала б я медичну допомогу полоненим, я завжди відповідала, що так, це мій обов’язок. Так от я вже не хочу рятувати, я хочу вбивати. І бажано бачити як вони здихають, а ще, бачити як верещать їх матері і жінкі в них на могилах. І я не надам жодної допомоги жодному полоненому. І насрати я хотіла на вашу гуманність, правила війни і всілякі конвенції. Будьте ви прокляті роssiяни! Ви, ваші діти і ваші онуки, за все те горе, що принесли на нашу землю.
P.S. За ці декілька днів, що пройшли з моменту написання посту, я отримала сотні запитів від дружин, матерів і друзів тих, хто зник безвісти. Всі вони питають, чи не їх рідна людина була в тім еваку… Тому я звернулася до нашого командира батальйону Костянтин Жидков щоб написати напрямок де це сталося і підрозділ. Комбат, як завжди, віднісся з розумінням до цього і дав на це свій дозвіл. То ж всі події про які я написала, відбулися на Запоріжському напрямку. Саме тут зараз стоїть наш славетний 228 Окремий батальйон 127 Окремої бригади Сил ТрО ЗСУ і саме наші хлопчики загинули в ту ніч…
Übersetzungen zum Thema Ukraine 