https://www.facebook.com/share/p/JZwR4yiGqFdfXezp/?
Es gibt Gespräche, nach denen das Herz fürchterlich brennt. Es scheint vorbei zu sein, es hält es nicht mehr aus, es wird zerbrechen. Du hast keine Ahnung, wie du das überleben, vergessen, aus deinem Gedächtnis löschen kannst. Und erst die Erkenntnis, dass dies die Wahrheit ist, mit der man leben muss, dass dies keine Fiktion oder ein böser Traum ist, lässt einen das alles in sein Herz schließen.
Ich werde nicht beschreiben, was diese Frau gesagt hat. Das ist nicht für jeden gesunden Verstand. Aber ich möchte, dass wir erkennen, was für eine schreckliche schwarze Krankheit in den Köpfen der russischen Planetenbewohner steckt. Ihre Perversion und ihr ekelhaftes Wesen kennen keine Grenzen. Glauben Sie nicht, dass sie ihre Meinung ändern werden, wenn Sie ihnen Ihr Herz ausschütten und versuchen, ihnen die Wahrheit über den Krieg zu sagen.
Sie wollen nicht die Wahrheit, sie wollen nur ihre schmutzigen Wünsche erfüllen, zu töten, zu missbrauchen, Leid und Tod zu bringen.
Können die es nicht tun? Das ist ihre Entscheidung. Es hat also keinen Sinn zu sagen, dass die Russen unschuldig sind.
Und nun die Geschichte einer Familie. Einer ganz anderen Familie. Wie der Erzählerin sagte: „es gibt nichts über mich zu erzählen. Ich bin in Schwierigkeiten wie jeder andere auch“.
Die Stadt, in der das Paar lebte, war klein und heiß. Sie wurde von beiden Seiten angegriffen. Und doch waren sie nicht besetzt. Und das machte sie sehr glücklich.
Sie hatten ein Café im ersten Stock ihres Hauses. Wegen des häufigen Beschusses waren sie gezwungen, dorthin umzuziehen. Im Erdgeschoss fühlten sie sich sicherer.
Sie arbeiteten nicht mehr als Café. Aber sie kochten Suppen und verteilten sie zunächst an ihre Freunde und Bekannten und dann an alle Bedürftigen.
Dann stellten sie fest, dass diejenigen, die es am dringendsten brauchten, nicht an sie herankamen. Also beschlossen sie, ihre Suppe in die Häuser dieser Menschen zu liefern. Es gab Menschen, die bereit waren zu helfen. Sie halfen die Suppe in Halblitergläser abzufüllen, und brachten sie zu den Bedürftigen. Dank dieser Suppe konnten die Alten in der Nachbarschaft essen und starben nicht vor Hunger. Die Lieferung von Lebensmitteln in die Stadt war jedoch nicht gewährleistet, es gab kein Gas, die Stromversorgung war unregelmäßig, und die Familie hatte es schwer. Die Vorräte des Cafés gingen zur Neige, aber die Arbeit war trotzdem in vollem Gange. Und das gab ihnen die Kraft nicht aufzugeben.
Immer wieder wurde ihnen angeboten, zu gehen und die Familie an einen sicheren Ort zu bringen. Aber sie wollten nützlich sein.
Doch eines Tages bekamen sie Besuch von denen, die sie am meisten hassten. Russen besetzten einen Teil des Geländes. Das war das Ende dieser guten Tat. Denn sobald sie von dem freiwilligen Engagement der Familie erfuhren, verwüsteten die Orks das Café und drohten, die Familie zu erschießen. Es war, als wollten sie alles Gute und Schöne um sich herum zerstören. Und es gelang ihnen. In der Nacht gelang es der Familie, mit Hilfe von Freunden zu fliehen.
Aber gehen und los lassen ist nicht dasselbe. Denn in ihren Köpfen blieben sie dort. Und wenn sie redeten, wiederholten sie nur, wie sehr sie sich schämten, dass sie die Menschen dort zurückließen. Ohne Essen, ohne Unterstützung.
Die Schuldgefühle waren so stark, dass die Frau ständig weinte, sich entschuldigte und sich Vorwürfe machte, weil sie die Menschen zurückgelassen hatte.
– Sie hätte etwas riskieren sollen, sie hätte bleiben sollen. „Vielleicht hätten wir irgendwo ein verlassenes Haus gefunden und dort gekocht. Wie werden diese alten Menschen ohne uns auskommen? Was haben wir getan? Wir müssen für den Rest unseres Lebens damit leben. Wir hätten nicht gehen sollen….“
Ich habe versucht, ihr etwas zu erklären, aber sie hat nur geweint. Also hielt ich einfach ihre Hand und versuchte Worte zu finden um sie zu beruhigen….
Nach dem Abendessen gingen sie auf ihr Zimmer. Denn am Morgen wollten sie weiterreisen. Um einen Ort zu suchen, an dem sie sich nützlich machen können. Weil sie kein anderes Leben haben wollen.
Бувають розмови, після яких страшенно пече серце. Здається що все, воно не витримає, воно розірветься. Ти не уявляєш як це пережити, забути, викреслити з пам’яті. І лиш усвідомлення що це правда з якою треба жити, що це не вигадка і не страшний сон змушує тебе все це помістити в серці.
Я не описуватиму те, що розповідала ця жінка. То не для кожної здорової психіки під силу. Та я хочу щоб ми усвідомили яка страшна чорна хвороба в голові у руZких жителів планети. Нема межі їх збочення і огидного єства. Не вірте що вони передумають коли ви вильєте їм душу і намагатиметесь донести правду про війну.
Їм не треба правди. Їм потрібно лиш втілити в життя свої брудні бажання вбивати, знущатися, нести горе і смерть.
Чи можуть вони цього не робити? Але це їх вибір. Тому немає сенсу в розмовах що роzzіяни не винні.
А тепер історія однієї сім’ї. Зовсім іншої сім’ї. Як сказала „володарка“ історії – про мене нема що розповідати. У мене біда як і усіх.
Місто де жила сімейна пара було маленьким і гарячим. До них летіло з обох сторін. Та все ж вони не були в окупації. І це неабияк їх радувало.
Вони мали кав’ярню на першому поверсі свого будинку. Та через часті обстріли змушені були перебратися туди жити. Бо на першому поверсі їм було спокійніше.
Як кав’ярня вони більше не працювали. Але варили супи і ними годували спочатку знайомих і друзів, а потім усіх хто потребує.
Далі вони зрозуміли що ті хто найбільше потребують не мають змоги добратися до них. То ж прийняли рішення доставляти додому до таких людей свої супчик. Знайшлися бажаючі допомогти. Вони допомали насипати в півлітрові банки і розносили потребуючим. Завдяки цьому супу сусідські бабусі та дідусі мали можливість харчуватися та не вмерти з голоду. Та доставки продуктів в місто не було налагоджено, газу не було, електрика з перебоями і все важче доводилося сім’ї. Запаси кав’ярні все зменшувались, але не зважаючи на це робота кипіла. І це давало сили не опускати руки.
Їм не раз пропонували виїхати, забрати сім’ю в безпечне місце. Та вони хотіли бути корисні.
Але одного дня до них завітали ті, кого найбільше вони ненавиділи. Вони окупували частину місцевості. То стало кінцем цієї доброї справи. Бо щойно дізнавшись про волонтерство сім’ї, орки роzбили приміщення і пригрозили розстріляти родину. Було відчуття що вони хотіли знищити все добре і гарне навкруги. І в них це вийшло. Вночі сім’я з допомогою друзів змогла виїхати.
Та виїхати і залишити то не одне і те ж. Бо думками залишилися там. І при розмові тільки повторювали як їм соромно що вони покинули людей там. Без їжі, без підтримки.
Відчуття вини наскільки сильне, що жінка постійно плакала, вибачалася і звинувачувала себе за те що залишила людей.
– Треба було ризикнути, треба було залишитися. Може десь би знайшли закинуту хату і там би готували. Як же тепер ті старі без нас? Що ж ми наробили. Все життя тепер з цим жити. Не треба було їхати….
Я намагалась щось пояснити, та вона плакала. Тому просто тримала за руку намагаючись підібрати слова, якими можна було б заспокоїти….
Після вечері вони пішли до себе в кімнату. Бо ранком в дорогу. Шукати місце де зможуть бути корисні. Бо інакшого життя вони не хочуть
Übersetzungen zum Thema Ukraine 