Я не спав шість ночей, Руки стерпли від болю, А в думках лиш на мить Вириваюсь на волю… Я забув про брехню, Про чиюсь бездіяльність, Знову град прилетів, Повернув у реальність… Третю зиму вогню Нам війна гарантує, На своєму шляху Все безжально руйнує… А я мовчки роблю Те, що маю робити, Бо це наша земля! Моїм дітям тут жити!
Приспів:(2) Я не втомився! Сили я маю! Я ворогів у твій дім не пускаю! Наче два різні світи, Я не втомився, а ти?
Я не спав шість ночей, А думки полетіли До дітей, що для нас Обереги зробили, До жінок, що в молитві Проплакали очі, І за стукіт сердець, Що в надії тріпочуть. В когось щастя в грошах, Хтось мільярди складає, А хтось все віддає До краплинки, до краю… Біль війна принесла Та навчила любити… Не втомився! Не час! Моїм дітям тут жити!
Приспів:(2) Я не втомився! Сили я маю! Я ворогів у твій дім не пускаю! Наче два різні світи, Я не втомився, а ти?
Wo seid ihr jetzt, ihr Henker meines Volkes? Wo bleibt nun euere Größe, eure Macht? Auf klare Sterne und auf stille Wellen Fällt nie mehr eure finstre Bosheitskraft.
Das Volk erstarkt, es wächst und handelt Ganz ohne eure Peitsche, euer Schwert. Unter der Sonne, ewig jung, gedeiht Sein festes und zugleich so sanftes Herz.
Mein Volk besteht! Es wird für immer bleiben! Kein Feind vermag es jemals auszulöschen. Zu Ende kommt Bastarden feiges Treiben, Und Horden der Eroberer erlöschen.
Ihr, Brut der Folterknechte, Wahnsinn tragend, Passt auf, dass ihr nie vergessen tut: Mein Volk besteht! In seinen heißen Adern Pulsiert und rauscht das Kosakenblut!
1962
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
Irgendwo an der Uferpromenade in Mukatschewo, dort wo die Seele von der blühenden Sakura berührt wird,
Hätte ich ein Treffen mit mir selbst aus den Achtzigern arrangiert.
Und ich hätte den Jungen gefragt, der mich als Erwachsenen sieht:
Wollte er die Stimme jener Generation sein, die Schmerzen hat?
Jener, die nicht schweigen.
Ich will niemals ohne Namen existieren,
Ich will niemals im Stein einschlafen.
Ich werde niemandem meinen Namen überlassen.
Der, der ich war, der bin ich auch.
Der, der ich war…
Irgendwo in Lwiw auf der Dragomanowstraße, in einem Paralleluniversum,
Hätte ich unter den Kastanien mit mir selbst aus den Neunzigern gesprochen.
Und ich würde den Teenager fragen, der auf mich hinabschaut
Wollte er ein Spiegel jener Generation sein, die Schmerzen hat?
Jener, die nicht schweigen.
Ich will niemals ohne Namen existieren,
Ich will niemals im Stein einschlafen.
Ich werde niemandem meinen Namen überlassen.
Der, der ich war, der bin ich auch.
Der, der ich war…
Irgendwo im Park in Podil, ich sehe schon von weitem das Mondlicht,
Ich würde mich unter die Magnolie setzen und mit mir selbst aus den Zweitausendern ein Getränk nehmen.
Und ich hätte mich, von Inspiration erfüllt, aber nicht besonders aufmerksam, gefragt:
Wollte er die Erinnerung jener Generation sein, die Schmerzen hat?
Jener, die nicht schweigen.
Ich will niemals ohne Namen existieren,
Ich will niemals im Stein einschlafen.
Ich werde niemandem meinen Namen überlassen.
Der, der ich war, der bin ich auch.
Der, der ich war, der bin ich auch.
Generation derer, die Schmerzen haben,
Jener, die nicht schweigen.
Wir wollen niemals ohne Namen existieren,
Wir wollen niemals im Stein einschlafen.
Wir werden niemandem unseren Namen überlassen.
Die, die wir waren, die sind wir auch.
Die, die wir waren, das sind wir auch.
Die, die wir waren, die sind wir auch.
Die, die wir waren, das sind wir auch.
Kommentare:
Irgendwo in einem Dorf bei Mykolajiw saß mein Großvater und erinnerte sich daran,
wie die Sowjetmacht die ganze Familie vom Land vertrieben hat,
wo es so grün war.
Wo er Pilze mit den Aufständischen sammelte, wo Mutter
ihre Kleidung wusch.
Und er fragte den kleinen Jungen in sich, ob er bereit sei,
zu sehen,
wie die Russen noch einmal in den Süden kommen.
In seinen bereits grauen Jahren.
Ich will niemandem eine einzige Träne verzeihen.
Ich will keinem unsere Erde abgeben.
Ich werde nie jemals meinen Namen vergessen.
Wir alle sind Ukrainer.
Wir sind viele!
***
Irgendwo im sommerlichen Sewastopol suche ich nach der ukrainischen Flagge,
ich spüre im Jahr 2012, dass bald
das Unglück kommen wird.
Und ich würde dieses Mädchen fragen, das in einem Jahr zum ersten Mal
Mutter werden wird,
ob sie sich wünschte, die Hüterin einer vom Krieg verletzten Generation zu sein?
Einer Generation derer, die Schmerz spüren …
Derer, die nicht schweigen…
***
Irgendwo in den Gärten meiner Großmutter in der Region Winnyzja,
wo uns von überall Wärme entgegenströmte,
fragte ich das kleine Mädchen in mir,
ob sie sich wünschte, der Schmerz
ihrer eigenen Heimat zu sein.
Obwohl die Steppen von Cherson und die Hügel des Donbass fern und nicht sichtbar sind,
schmerzt es, als wäre etwas in Stücken herausgerissen.
Diese Seele, die in der Stimme einer Generation gewachsen ist, derer,
die SCHMERZEN…
***
Irgendwo am Ufer des Kachowka-Meeres, wo die Weiden stehen, die Wolken ziehen, und die Sonne untergeht,
würde ich das gebräunte Mädchen treffen, das in ihren Träumen über den Horizont fliegt.
Ich würde sie anlächeln und schweigen.
Möge sie glücklich leben und nicht wissen, dass nichts ewig ist, nicht einmal das Meer…
Ihr ist es bestimmt,
die Stimme zu werden
derer, die schmerzen…
***
Irgendwo in den endlosen Steppen der Region Luhansk, wo
die Hügel den Himmel rufen,
wo die Pferde Flügel haben und die Menschen ihre Erde lieben,
werde ich mir ein Treffen mit dem Kind arrangieren,
und ich werde ihn fragen:
Willst du die Stimme derer sein, die
schmerzen empfinden?
***
Irgendwo auf dem Boulevard in Mariupol, wo im Juni die Akazie blüht,
wo vom Duft des Meeres und der Blüten,
man ewig leben möchte…
Würde ich das kleine Mädchen in mir fragen,
ob ich jemals glauben werde, dass ich im Alter
in der Fremde leben werde…
Wie sehr es mir wehtut.
***
Ich hörte das Lied „Mukatschewo“
und fragte mich, wie ich früher gelebt hätte,
wie ich gelebt hätte in der Vergangenheit,
wenn ich gewusst hätte, was uns erwartet?
Hätte ich mit den Russen Freundschaft geschlossen,
hätte ich sie als Brüder betrachtet?
Können ich mich als ein Teil der Generation verstehen, die Schmerz spürt?
Wenn ich daran denke, was geschieht,
wenn ich mich an das Böse erinnere, das sie angerichtet haben,
erscheinen in meiner Vorstellung
Hunderttausende, die es nicht mehr gibt.
Ich ging durch das verwundete Charkiw
und sah eine verletzte Stadt.
Auf den Straßen meiner Heimatstadt
die Generation derer, die Schmerzen spüren.
Alle Gedanken, die mich füllen,
über die Zukunft, die näher rückt,
wären wir doch in dieser Zukunft
die Generation derer, die siegen…
***
Irgendwo in Awdijiwka,
inmitten eines Weizenfeldes,
werde ich mich mit mir selbst als Kind treffen,
aus der Mitte der 2000er,
und ich werde mich als Erwachsene fragen,
gibt es irgendwo ein Ende unseres Pfades,
und werden wir es umgehen können?
Die Generation derer, die Schmerz spüren,
die Generation derer, die nicht schweigen.
***
Irgendwo in den endlosen Steppen von Askanija,
wo noch keine Minen explodiert sind,
würde ich mich ins Frühlingsgras legen
und an meine Kindheitsträume erinnern.
Dort hallen die Märchen meiner Großmutter wider,
auf dem Dachboden liegen verstaubte Schätze…
Werde ich dort Reime finden, die Heilung bringen
für die Generation derer, die Schmerzen spüren?
Für die, die nicht schweigen.
***
Irgendwo an der Uferpromenade in Sewastopol,
wo die Liebe in der Luft liegt…
Deine Lippen sind so süß,
wie die Wellen im Schwarzen Meer.
Ich würde mich mit Hoffnung fragen,
wirst du die Freude in diese Stadt zurückbringen?
Wolltest du die Hoffnung sein für die,
die die Hoffnung verloren haben?
Für die, die nun schweigen…
Ich werde niemals ohne Namen existieren.
Ich werde niemals in Stein schlafen.
Ich werde niemandem meinen Namen überlassen.
Der, der ich war, ist der, der ich bin.
Der, der ich war, ist der, der ich bin.
***
Irgendwo in Kupjansk, am Ufer des Oskol,
genieße ich die Natur.
Ich würde mich als Erwachsene fragen,
sprichst du deine Muttersprache?
Erinnerst du dich an deine Wurzeln?
Und schätzt du das zerrissene Leben?
Bist du bereit, für immer zu bleiben,
als Teil der Generation derer, denen es weh tut?
***
Irgendwo an der Salhirka in Simferopol,
Wo ich einst mit meinem Liebsten als Studentin spazierte,
Würde ich mich selbst von heute treffen,
Und ich könnte nicht begreifen, wie es ist,
Ein verängstigtes Kind in der Nacht zu umarmen,
Durch Alarmgeräusche geweckt,
Den verfluchten Feind zu verfluchen,
Und die Hoffnung zu bewahren, dass wir alles zurückholen,
Alles, was uns gestohlen wurde…
Es ist nicht nur eine Generation, der es jetzt wehtut!
***
Irgendwo im Park von Mariupol,
Wo ich die Liebe zum ersten Mal gespürt habe,
Würde ich mein sorgloses Ich fragen,
Ob ich geglaubt hätte, dass ich einmal eine Person aus der Stadt der Erinnerungen werde,
Der Stadt, die allen weh tut.
***
Irgendwo am Ufer des Seim in der Region Sumy, erinnere ich mich
an mein kindliches Selbst,
Wie mein Herz sich mit Liebe
Zu meiner Heimat füllte,
Wo ich glücklich mit Mama und Papa
In der Umarmung dieser Schönheit lag…
Ich werde mich fragen und mich erinnern
An diese warmen Zeiten…
***
Irgendwo am Ufer des Asowschen Meeres,
Dort, an den Stränden vom Henitschesk,
Würde ich mein kleines Ich fragen,
Ob wir uns jemals wiedersehen werden,
Ob wir die salzige Luft einatmen werden,
Sind wir bereit, wollten wir jemals
Die Stimme jener Generation sein,
Derer, die unter Schmerzen leidet…
***
Irgendwo in Jalta auf der Massandra-Wiese,
Würde ich meine Hand ausstrecken
Zu dem Jungen aus dem Jahr 2010,
Der diese Tage wie ein Fest lebte,
Und ich würde den Unbekümmerten fragen,
Den Jungen, der im Meer tauchen wollte,
Glaubst du, was geschehen wird?
Dass der Weg nach Krim verloren geht,
Und dass Tausende ihr Leben geben werden,
Um jemals dorthin zurückzukehren…
***
Irgendwo in Jalta, nahe dem Leuchtturm,
Wo das Schwarze Meer sanft rauscht,
Würde ich mich selbst aus der Zukunft treffen,
Um zu fragen, wohin ich gegangen bin,
Und ich würde den Wanderer fragen,
Der am Horizont die Wellen trifft,
Möchtest du das Licht sein,
Das die Menschen führt, denen es weh tut?..
Die nicht schweigen…
***
Irgendwo weit in der Region Luhansk,
Wir versteckten uns zwischen den Dörfern,
Als man laut auf uns schoss,
Doch selbst unter dem Visier wussten wir –
Die Ukraine bleibt für immer
Mit der Generation derer, denen es weh tut…
***
Irgendwo an der Uferpromenade in Otschakow,
Wo unser Schwarzes Meer tobt,
Waren wir einst als Familie glücklich…
Und jetzt tut es uns allen weh…
Denn die Bomben schweigen nicht…
***
Wie sammelt man die zerrissene Seele,
Die mit Tränen vom Himmel tropft…
Wie beruhigt man den Erwachsenen,
Der sich an seine Kindheit erinnert…
Wie erklärt man dem Jungen,
Der davon träumte, die Sterne zu berühren,
Wie erklärt man ihm sanft,
Dass so etwas im Leben geschehen kann…
***
Irgendwo an den Hängen des alten Chortyzja,
Wo die Winde den Herbst umarmen,
Traf ich mich als kleines Mädchen,
Das ihre Träume im Haar flechtet.
Und ich würde das Mädchen fragen,
Das mich als Erwachsene sieht,
Ob sie jemals die Stimme jener Generation sein wollte,
Derer, denen es weh tut.
***
Irgendwo an der Uferpromenade in Kyiv,
Wo die Seele mit Kastanien geheilt wird,
Würde ich dir ein Treffen arrangieren,
Mit deinen Bewunderern,
Und wir würden dir sagen, nicht einem Jungen, sondern dem, der immer erwachsen war,
Du bist es, du warst unsere Stimme,
Die Stimme derer, denen es weh tut.
***
Am Dramatheater in Mariupol
Würde ich mein junges Selbst treffen, als ich zum ersten Mal
verliebt war,
Und meine Seele voller Licht war.
Und dieser Jugendliche würde mich fragen:
Warum sind deine Augen so müde?
Ich würde antworten: Diese Augen sind einfach
Die Augen einer Generation derer, denen es weh tut.
***
Irgendwo in Charkiw, da wo heute Freiheit atmet,
Dort, wo die Sterne über der Stadt hell leuchten,
Würde ich mich auf dem Freiheitsplatz setzen
Mit mir selbst aus vergangenen Jahren,
Und ich würde mein nachdenkliches Ich fragen,
Das träumerisch das Leben plant,
Ob ich die Hoffnung sein wollte
Für die Generation derer, die Schmerzen spüren?
***
Irgendwo im Park im kirschblühenden Melitopol,
Wo die Wege mit Rot bestickt sind,
Werde ich alle meine Liebsten wiedersehen,
Und wir werden uns umarmen und weinen.
***
Irgendwo in Potsdam, in Deutschland, im Stadtteil
„Dubki“ fließen die Tränen der Diaspora, die ein neues Zuhause suchte.
Doch ihnen bleibt nur die Wahrheit, dass sie nichts anderes haben.
Nur das geliebte Mutterland, das ewige Sinn gibt…
Die Generation derer, denen es weh tut.
***
Irgendwo in Kyiv, auf dem Chreschtschatyk,
In den ausgewaschenen Jeans der Neunziger,
Schrieb ich dort Mathe-Hausaufgaben
Unter dem Brunnen, der später abgerissen wurde.
Ich würde dieses Mädchen fragen,
Das unter ihrem Pony hervorschaut,
Ob sie Mutter sein wollte
Für die Generation derer, denen es weh tut?
Für die, die nicht schweigen!
***
Irgendwo in den endlosen Karpatenhängen,
Werde ich mich umsehen und tief atmen…
Ich werde mich fragen, ob ich wusste,
Dass der Krieg kommen würde, ohne zu fragen…
Dass wir die Generation werden,
Der es täglich weh tut,
Dass mein schönes Land verwundet und zerstört sein wird…
***
Irgendwo auf dem Freiheitsplatz in Charkiw
Werde ich mit tränenden Augen zum Himmel blicken,
Ich werde an alle denken, die wir verloren haben,
Und ich werde mein heutiges Selbst fragen:
Wollte ich die Stimme sein,
Derer, denen es weh tut?
***
Irgendwo am Ufer von Mariupol, im Sand am blauen Meer,
Wo die Hafenkräne unter den Wolken stehen,
Werde ich irgendwann sitzen und atmen,
Die friedlichen Horizonte betrachten.
Ich werde mein graues Ich fragen,
Ob ich die Stimme sein wollte
Für die Generation derer, denen es weh tut.
***
Irgendwo an der Uferpromenade unter den Pappeln
Am einstigen Kachowka-Meer,
In meinem Heimatort Enerhodar,
Würde ich mit meinem jüngeren Ich aus den 2000er Jahren trinken.
Und ich würde diesen sorglosen Jungen fragen,
Ob er bereit ist, bis zum Ende er selbst zu bleiben,
Wenn der Krieg kommt…
Wir werden diesen Krieg niemals verlieren.
Wir werden niemals unser Land aufgeben.
Ich werde niemals meinen Namen abgeben.
Der, der ich war, der bin ich auch geblieben.
***
Irgendwo in den Häusern von Dnipro, auf den Alleen, wo der Duft der Akazien betört,
Würde ich das kleine Mädchen mit den Farben fragen, das träumerisch in ein Blatt starrt:
Gibt es eine Farbe für ein glückliches Schicksal, das du zeichnen möchtest?
Wolltest du ein Tropfen sein, der das Eis bricht,
Eine Quelle, die mit der Kraft tobt
Derer, denen es wehtut, derer, die nicht schweigen?
***
Irgendwo am Strand meiner Heimat Odessa, wo die Wellen
Die Seele streicheln,
Während ich die leuchtenden Sterne betrachte, würde ich mir wünschen,
In der Zukunft zu glauben an einen baldigen Sieg,
Und die Sorgen der Vergangenheit zurückzulassen.
***
Irgendwo in den endlosen Sanden von Oleschky, während ich die Schatten der Erinnerung empfange,
Indem ich stille Blicke wähle,
Würde ich ein Gespräch mit einem Geist führen, und den Geist der Freiheit fragen:
Wolltest du der Flüsterton der Generation sein, derer, denen es wehtut?
Derer, die schweigen.
***
Irgendwo in einem Häuschen bei Odesa,
In einer parallelen Welt zu unserer,
Würde ich unter dem Kirschbaum plaudern,
Mit mir selbst, dem täglichen Lächeln,
Und ich würde dieses Mädchen fragen,
Das grenzenlos an die Menschlichkeit glaubt:
Wolltest du die Erinnerung werden
Für die Generation derer, denen es wehtut?
***
Irgendwo im verwüsteten Butscha, zwischen Jablujneva und
Wokzalna,
Stand ich verwirrt und verzweifelt, doch mit Glauben
An ein freies Ukraine,
Und ich fragte mein erwachsenes Selbst:
Wolltest du ein Vogel sein
Der Generation derer, denen es wehtut,
Dieser Vögel, die singen und nicht schweigen?
***
Irgendwo an der Uferpromenade in Donezk, unter den Sternen der freien Stadt,
Dort, wo Seelen gebrochen wurden, sitzt ein Junge namens Slava.
Er war so lange nicht zu Hause,
Denn sein Haus wurde vom Unglück getroffen.
Ich frage mein graues Ich:
Wolltest du die Stimme der Generation sein,
Derer, denen es wehtut?
***
Irgendwo an der Uferpromenade in Cherson strecke ich die Hände gen Himmel,
Genieße den Ausblick auf das Land,
Gefangen von der südlichen Sonne.
Ich wünschte, ich könnte mein vergangenes Ich fragen:
Hättest du dir je vorstellen können,
Dass mein Land so schmerzlich treffen würde,
Dass mein Land ein Schlachtfeld wird?
***
Irgendwo in einer kleinen Industriestadt,
Wo Kohle den Himmel erleuchtet,
Warte ich auf gute Nachrichten,
Dass sie so kommen, wie sie sollen,
Dass all meine Freunde zu Hause sind,
Dass wir so leben wie früher.
Mein Ternivka kennt keine Müdigkeit,
Mein Ternivka ist das wärmste.
Und wenn sie sagen: „Ihr seid klein,
Was braucht ihr denn, um glücklich zu sein?“
Dann gehen wir in die Tiefen der Erde,
Damit unser Himmel frei bleibt!
***
Irgendwo am Ufer von Lasurne, wo das Meer ein Ferienort und die Sonne strahlt,
Würde ich mir ein Treffen arrangieren, um den salzigen Wind zu spüren…
Dort hat der Krieg die Freuden gestohlen, die Orks haben das Sommerleben lahmgelegt,
Die Uferpromenade wird die Verwüstung begrüßen
Derer, denen es wehtut, derer, die nicht schweigen.
***
Die Ukrainer wollen niemals ohne Namen existieren.
Die Ukrainer wollen niemals in Stein schlafen.
Wir werden unseren Namen niemandem geben.
Die, die wir waren, sind die, die wir bleiben.
***
Auf dem Freiheitsplatz in Charkiw, auf dem mit Füßen ausgetretenen Pflaster im Herbst 2004,
Stand ein Junge voller Hoffnung.
Das orangefarbene Meer schwankte,
Er traf seine Wahl nach dem Ruf des Herzens,
Und was dann mit ihm geschah,
Fügte sich in eine unvermeidliche Logik.
So zu sein, war wohl sein Schicksal.
Ich frage mein früheres Ich nicht,
Warum ich mit einer Waffe im Donbass stehe – es gab keinen anderen Weg.
Mit den letzten Kräften, Seile aus Adern,
Ziehen wir für die Zukunft unserer Kinder
Die Ukraine aus dem Abgrund,
Eine Generation, der es wehtut.
***
Irgendwo an den Klippen des Dnipro in der Region Cherson,
Zerreißt der Wind bunte Bänder im Haar.
Wie sie zu den Wellen läuft, die Augen zusammengekniffen
Vor der sanften südlichen Sonne,
Ich würde an das Mädchen denken,
Das über das Land der Kosaken schreitet:
Es wird schwer sein, die Wahrheit zu erkämpfen,
Doch es wird nie wieder eine Schande sein –
Für die Generation, die nicht schweigt.
***
Irgendwo in Odessa, wo das Meer so blau ist,
Dort, wo die Wellen die Erinnerungen wegspülen,
Würde ich mich auf eine stille Bank setzen
Mit mir selbst aus den Neunzigern.
Und ich würde mein träumerisches Ich fragen,
Das in Gedanken von Wolke zu Wolke springt:
Wollte ich die Segel sein
Für die Generation derer, denen es wehtut?
Десь на набережній в Мукачеві, там де душу виймає сакура Влаштував би собі побачення із собою з вісімдесятих я І спитав би у себе хлопчика, що побачив мене дорослого Чи хотів би він стати голосом покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені Я не хочу ніколи засинати у камені Я нікому не буду віддавати ім’я своє Тим ким я був, тим я і є. Тим ким я був…
Десь у Львові на Драгоманова в паралельному з нами просторі Побалакав би під каштанами із собою із дев’яностих я
І спитав би у того підлітка шо на мене спідлоба дивиться
Чи хотів би він стати дзеркалом покоління тих, кому болить? Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені Я не хочу ніколи засинати у камені Я нікому не буду віддавати ім’я своє Тим ким я був, тим я і є. Тим ким я був…
Десь у скверику на Подолі я, видно здалека сяйво місячне Сів би випити під магнолію із собою десь із двохтисячних І спитав би себе натхненного, що не дуже уважно слухає, Чи хотів би він стати пам’яттю покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
Я не хочу ніколи існувати без імені Я не хочу ніколи засинати у камені Я нікому не буду віддавати ім’я своє Тим ким я був, тим я і є. Тим ким я був, тим я і є.
Покоління тих, кому болить Тих, хто не мовчить
Ми не хочем ніколи існувати без імені Ми не хочем ніколи засинати у камені Ми нікому не будем віддавати ім’я своє Ті ким були, ті ми і є. Ті ким були, тими і є.
Ті ким були, ті ми і є. Ті ким були, тими і є.
Коментарі:
Десь в селі під Миколаєвом, мій дідусь сидів і згадував
Як радянська влада вигнала всю сімʼю з землі,
де зелено
Де збирав гриби з повстанцями, де матуся
прала одяг їх
І спитав себе маленького, чи готовий він
побачити,
як русня прийде на Південь ще
В сиві вже роки
Я не хочу нікому пробачати жодної сльози
Я не хочу нікому віддавати нашої Землі Я не смію ніколи забувати імʼя своє
Українці ми всі
Багато нас є!
***
Десь у літньому Севастополі я шукаю вкраїнський прапор,
Відчуваю я у дванадцятім, що біда скоро
прийде раптом
І спитала б я в тої дівчини, що за рік вперше
стане мамою,
Чи хотілося берегинею покоління війною зраненім?
Покоління тих, кому болить…
Тих, хто не мовчить…
***
Десь на Вінниччині у садах бабусиних, Де тепло звідусіль нам лилося.
Запитала себе маленьку я,
Чи хотіла би стати болем я
Від землі своєї рідної.
Хоч далеко степи Херсонщини, терикони й Донбас не виднося.
Та болить мов шматками вирвана.
Та душа, що зросла у голосі покоління, тих
кому БОЛИТЬ…
***
Десь на березі моря Каховського, там, де верби, і хмари, і сонце сідає я б зустріла засмаглу дівчинку, ту, що в мріях за обрій літає.
Посміхнулася б їй та промовчала.
Хай щаслива живе і не знає, що немає нічого вічного, навіть моря….
Що їй судилося
стати голосом
покоління тих, кому болить….
***
Десь у безкрайнему степу Луганщині, де
терикони небо кличуть,
Де коні крила мають, де люди землю люблять,
Влаштую я собі дитині побачення, І спитаю я його,
Чи хоче він бути голосом покоління кому
болить?
***
Десь на бульварі я в Маріуполі, там де квітне у червні акація, де від запаху моря і пахощів, жити хочеться в безкінечності…
Запитала би себе дівчинку, чи повірю я що на старості жити буду на чужині я… Як мені болить
***
Я послухав пісню „Мукачево“
І себе запитав колишнього
Як би жив я там, у минулому,
Якби знав, що на нас очікує?
Чи дружив би із росіянами,
Чи вважав би братами ближніми
І чи можуть вони вважатися
Поколінням тих, кому болить?
Як подумаю, що відбувається,
Як згадаю, що злі накоїли,
То в моїй уяві зʼявляються
Сотні тисяч тих, кого нема.
Я пройшов по битому Харкову
І побачив місто поранене,
А на вулицях міста рідного
Покоління тих, кому болить.
Всі думки, що мене наповнюють
Про майбутне, яке наблизилось,
Лиш були б ми там у майбутньому
Поколінням тих, хто переміг….
***
Десь в Авдіївці,
Серед поля пшеничного,
Я зустрінусь з собою, з дитиною,
Середини 2000-х,
І спитаю у себе дорослої,
Чи десь є край стежинки нашої І чи вдасться її обійти,
Покоління тих, кому болить,
Покоління тих, хто не мовчить
***
Десь в безкраїх степах Аскані, Де ще міни не розривалися, Я б у трви лягла весняні і Сни дитячі мені б згадалися.
Там лунають казки бабусині,
На горищі скарби запилені…
Чи знайду я там рими-зцілення
Поколінню тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить
***
Десь на набережній в Севастополі, де кохання повітрям дихає..
Твої губи такі солодки,
Яко хвилі у морі Чорному
Я спитав би себе з надією, чи повернеш ти радість в місто це?
Чи хотів би ти стати надією за для тих що надію втратили?
Тих хто вже мовчить…
Я не буду ніколи існувати без імені
Я не буду ніколи засинати у камені
Я нікому не буду віддавати імʼя своє
Тим ким я був, тим я і є.
Тим ким я був, тим я і є.
***
Десь у Купʼянську біля Оскола
Насолоджуючись природою
Я б спитала себе дорослу вже
Чи спілкуєшся рідною мовою?
Памʼятаєш своє коріння ти?
І цінуєш життя розірване?
Чи готова завжди залишитись
Поколінням тих, кому болить?
***
Десь на Салгірці у Сімферополі,
Де гуляла з коханим студенткою,
Я зустрівши б себе теперішню,
Не змогла б зрозуміти, як воно, обіймати дитину залякану, серед ночі тривогой піднятую, проклинати ворога клятого, і тримати надію, що вернемо, все в нас
вкрадене…
Не одно воно покоління, кому зараз болить!
***
Десь у парку в Маріуполі, де кохання вперше відчула я,
Запитала б себе безтурботну я,
Чи повірила б що стану людиною з міста-спогада, міста, яке всім болить.
***
Десь на березі Сейму на Сумщині, я згадую
себе дитиною,
Як наповнювалось серце любовʼю до моєї рідної землі,
Де щасливі із мамою і татом ми в обіймах цієї
краси……
Запитаю себе і згадаю, ці теплі часи……
***
Десь на березі моря Азовського, Там, на пляжах твого Генічеська,
Запитала б себе, маленьку, я,
Чи ще зможемо ми побачитись,
Чи вдихнемо повітря солоного,
Чи готові ми, чи хотіли б ми
Стати голосом покоління тих,
Кому болить…
***
Десь у Ялті на Масандрі на „коврі“
Я протягну свою руку тобі
Тому хлопцеві з 2010-го
Що проживав ті дні як свято І спитаюсь у безтурботного
На пірнання у морі голодного
Чи повіриш ти в те що трапиться
Що дорога до Криму втратиться
І для того щоб знову бути там
Тисячі відадуть життя…
***
Десь у Ялті, біля маяка там,
Де шумить Чорне море лагідно,
Я зустрів би себе із майбутнього,
Щоб спитати, куди я вирушив,
І спитав би у того мандрівника, Що на обрії хвилі зустрічає,
Чи хотів би він стати світлом тим, Що веде всіх, кому болить?..
Тих, хто не мовчить…
***
Десь далеко в Луганської області
Ми ховалися поміж селами
Коли в нас стріляли голосно
Але будучи під прицелами
Знали – Україна назавжди
3 поколінням тих кому болить…..
***
Десь на набережній в Очакові, Де шумить наше море Чорнеє
Були щасливі ми родиною…
А тепер нам всім болить..
Бо обстріл не мовчить…
***
Як зібрати ту душу розірвану,
Що сльозами із неба капає…
Як себе заспокоїть дорослого, що дитинство своє пригадує…
Як тому пояснити хлопчику,
Що так мріяв зірок дістатися,
Як йому пояснити лагідно,
Що в житті таке може статися…
***
Десь на схилах старої Хортиці, де вітри обіймають осінь,
Я зустріла себе маленьку, ту, що мрії несе у косах.
І спитала б у себе дівчинки, що побачила
мене дорослою,
Чи хотіла б вона стати голосом покоління тих, кому болить?
***
Десь на набережній в місті Києві, там де душу лікують каштанами
Влаштував би тобі побачення на одинці з твоїми фанами,
Ми сказали б тобі не хлопчику, а у всьому та завжди дорослому
Ти іє, ти і був нашим голосом, покоління кому болить.
***
Біля Драма у Маріуполі
Я зустрів би себе там юного, коли вперше я
був закоханий
і душа була світлом сповнена, І спитав би мене той підліток:
Чому очі у мене стомлені…
Відповів би я: просто очі ці
Покоління Тих Кому Болить…
***
Десь у Харкові, вільним подихом
Там, де зорі над містом яснії,
Сіла б поруч на площі Свободи я
ІЗ собою з минулих років
1 спитала б себе, задуману,
Що планує життя замріяно
Чи хотіла б я стати надією
Покоління тих, кого болить?
***
Десь у парку в черешневому Мелітополі, Де доріжки червоним вишиті,
Ще зустрінусь з усіма мені рідними, І обіймимось і заплачемо
***
Десь у Потсдамі, у Німеччині, у районі
„Дубковому“. Лʼються сльози , діаспори, що шукали, дому нового. Та лишилось ім, лише правдонька, що не має нічого іншого. Тільки рідная Земля-Матінка, що дає тії сенси вічнії… Покоління тим кому болить
***
Десь у Києві на Хрещатику
Вся в «варьонках» із девʼяностих
Доробляла там математику
Під фонтаном, що потім зносять
Я б спитала в тієї дівчини
Що з-під чубчика в очі дивиться
Чи хотіла б ти стати мамою
Покоління тих, кому болить? ..
Тих, хто не мовчить!
***
Десь на схилах Карпат безмежних, озирнусь
навкруги, надихАючись…! себе запитаю, чи знала я , що прийде війна, не питаючи…. Що ми станемо поколінням, якому болить щодня, що зранена і понівечена буде прекрасна країна моя …
***
Десь на площі Свободи в Харкові
Підніму в небо очі заплакані,
Пригадаю я всіх кого втратили, І спитаю у себе теперішній
Чи хотіла б я бути голосом, покоління тих кому болить…
***
Десь на березі в Маріуполі, на піску біля моря блакитного, там де крани портові під хмарами , буду я ще сидіти і дихати. Споглядаючи мирні обрії, Запитаю у себе сивого, чи хотів би я бути голосом покоління тих, кому болить
***
Десь на набережній під тополями Каховського
моря колишнього
У рідному Енергодарі випив я би з собою в
2000-x
І спитав би я себе того, хлопчину
безтурботного
Чи готовий він би залишатися собою до кінця
Коли прийде війна..
Ми ніколи не програємо в цій війні
Ми ніколи не віддамо землі свої
Я ніколи не буду віддавати імʼя своє
Тим, ким я був, тим я і є
***
Десь в будинках Дніпра метушливого, на проспектах в п“янкій акації
Я б спитала дівчатко з фарбами, що замріяно в аркуш вдивляється
Чи є колір для долі щасливої, малювати яку збираєшся?
Чи хотіла б ти стати краплиною, джерела що кригу зламує?
Джерела, що вирує силою
тих, кому болить, тих, хто не мовчить?
***
Десь на пляжі Одеси рідної, там де хвилі
ласкають душу,
Дивлячись на зорі яскраві, я б собі побажав у
майбутньому,
Вірити в перемогу скорішу,
Хвилювання залишити в минулому.
***
Десь на безкрайніх пісках Олешок, зустрічаючи тіні памʼяті, обираючи тихі погляди, влаштував би розмову з примарою, і спитав би у духа свободи що там,
Чи хотів би він стати шепотом покоління тих, кому болить?
Тих, хто не мовить.
***
Десь в будиночку під Одесою, В паралельному з нами просторі,
Побалакала б біля вишні я,
Із собою з щоденним усміхом, І спитала б у теї дівчини , Що так вірить безмежно в людяність ,
Чи хотіла б ти стали памʼяттю
Покоління тих кому болить?
***
Десь у Бучі понівеченой, поміж Яблуневою і
Вокзальною,
Я стояв розгублений в відчаї, але ж з вірою в
Україну вільною
І спитав сам себе я дорослого, чи хотів би я
стати пташкою
3 покоління тих, кому болить, тих птахів, хто співає і не мовчить
***
Десь на набережній в Донецьку, під зірками вільного міста
Там де душі були скалічені, сидить хлопець по імені Слава
Він так довго не був просто вдома, бо той дім зараза спіткала
Запитаю у себе сивого чи хотів би я бути голосом покоління тих, кому болить
***
Десь на набережній у Херсоні простягаю до неба долоні
Насолоджуюсь видами краю
У південного сонця в полоні я
Так хотілаб спитати себе в минулому,
чи моглаб уявити долю
Що мій край защемить до болю
Що мій край стане полем бою
***
Десь в маленькому промисловому місті
Де вугілля запалює небо
Я чекаю щоб гарні звістки
Нам надходили так як треба
Щоб усі мої друзі – вдома
Щоб ми жили як жили раніше
Моя Тернівка не знає втоми
Моя Тернівка – найтепліша
І коли кажуть : Ви – маленькі
Ну от що вам для щастя треба ?
Ми підемо в земні глибини
Аби вільним було наше небо!
***
Десь на березі у Лазурному, де на морі курорт і сонечко влаштувала б собі побачення, щоб відчути той бриз просолений…
Там війна відібрала радощі, орки літне життя знеструмили,
Запустінням зустріне набережна
Тих, кому болить, тих, хто не мовчить…
***
Українці не хочуть ніколи існувати без імені
Українці не хочуть ніколи засинати у камені
Ми нікому не будем віддавати імʼя своє
Ті ким були, тіми і є.
***
На майдані Свободи у Харкові на бруківці ногами зачовганій восени двітищічетвертого стояв хлопець надією сповнений
Помаранчеве море хиталося
зробив вибір за серця покликом і що потім зі мною ставалося мало все довершену логіку
Таким бути певно випало долею не питаю себе колишнього
що роблю на Донбасі зі зброєю?-не було в мене шляху іншого
3 сил останніх канатами-жилами заради дітей майбутнього
Übersetzungen zum Thema Ukraine 