Foto von Natalia Dedova. Mariupol, Anfang März 2022.
Es ist unmöglich, sich in diesem Frühling nachts warm zu halten. Die Wärme lässt auf sich warten. Ich ziehe die Decke über den Kopf und finde mich im Keller eines neunstöckigen Gebäudes wieder.
Aus irgendeinem Grund lagen in unserem Keller Teppiche. Ich weiß nicht, wie sie im Licht aussahen oder welches Muster sie hatten. Aber wir haben uns mit diesen alten Teppichen bedeckt.
Es war ungemütlich und unsinnig. Sie wärmten nicht. Es war, als ob sie selbst Kälte ausstrahlen würden. Die Kälte war überall. Im Keller waren wir wie Mammuts in den Permafrost gefallen.
Ich erinnerte mich an die Augen eines kleinen Mädchens in diesem Keller, Angelina, die mit ihrer Mutter zur Arche Noah kam. Sie wollten warten, bis die Bombardierung vorbei war. Angelina zitterte vor Kälte und Angst.
Die Russen beschossen die Straße, in der sie wohnten. Ihr neunstöckiges Haus bebte, sank zusammen und rollte sich zusammen wie ein Igel. Aber sie konnten entkommen.
Mama zog Angelina aus dem Keller, packte sie an der Hand und schleppte sie die kalte und frostige Straße hinunter. Sie hatten keine Zeit mehr, sich warme Kleidung anzuziehen. Es gab nur Zeit zum Überleben.
Angelina rannte hinter ihrer Mutter durch die Explosionen und weinte. Die Tränen auf ihren Wangen verwandelten sich in scharfe Zapfen aus Trauer und Eis.
Sie erreichten uns. Sie erreichten das Haus, das ich die Arche Noah nannte. Sie kamen, um eine Rast einzulegen. Eine phantastische Rettung inmitten von Angst und Tod.
Angelina und ich wurden sofort Freunde. Damals geschah alles sehr schnell in Mariupol.
Das Leben beschleunigte sich. Wenn man in einer Stunde sterben wird, hat es keinen Sinn, genau hinzuschauen und zu überlegen: „Ist es das wert?“ In dieser Stunde kann man zehnmal leben und zehnmal sterben. Und niemand würde auch nur eine einzige Minute für Unsinn verschwenden.
Angelina sagte, dass ihr die Beine wehtaten und sie große Angst hatte. Sie hat sich Sorgen gemacht. Und das nicht nur, weil alles um sie herum explodierte, sich überschlug, zusammenbrach und von einem furchtbaren Wirbelsturm einer explosiven Welle niedergeworfen wurde.
Angelina machte sich Sorgen, dass ihre Mutter wegen irgendetwas wütend auf sie war und schrie sehr viel, als sie aus dem verwüsteten Haus rannten.
Auch ihre Mutter wirkte klein und hilflos. Sie saß unter dem Tisch und weinte leise. Der Beschuss ging weiter. Es kam näher und entfernte sich dann. Als es „wegzog“, taten wir so, als hätten wir keine Angst und spielten mit Angelina „Der Hund ging auf dem Klavier“.
Das ist ein lustiges Spiel mit mündlichem Zählen und Reaktion. Man muss eine Zahl erraten und abwechselnd für jedes Wort in die Hände klatschen. Und am Ende muss man schnell die Hand wegnehmen oder die Hand des Partners rechtzeitig ergreifen. Wenn man das nicht schafft, hat man verloren.
Angelina hat gewonnen und sogar gelächelt. Sie sagte, dass sie in ein paar Monaten sechs Jahre alt würde und im Herbst eingeschult würde.
Im März 2022, während der Belagerung von Mariupol und des schrecklichen Beschusses, träumte das kleine Mädchen davon, im September in die erste Klasse zu gehen. Sie war wahrscheinlich die Einzige in dieser Stadt, die langfristige Pläne machte.
Dann hörte der Beschuss auf, und ihre Mutter zog ihr eine warme Hose, die sie von der jemanden in der Arche erhalten hatte, einen Pullover und eine Jacke an. Sie wollten Verwandte besuchen, die ein Stück weiter die Straße hinunter wohnten.
Angelina wollte nicht mitgehen. Sie hielt meine Hand fest und bat mich: „Bitte, lass uns noch ein bisschen spielen!“
Ich versprach, dass wir uns auf jeden Fall wiedersehen und spielen würden, wenn sie das nächste Mal vorbeikommt.
Uns wiedersehen? Nächstes Mal?
Und dann schlug eine Rakete auf dem Dach des Hauses ein, in dem wir uns versteckt hatten. Wir zogen in den Keller eines neunstöckigen Gebäudes um. Am 16. März gelang es uns, Mariupol in einem kaputten Auto zu verlassen. Die Stadt schien die Hölle zu sein.
Ich habe die kleine Angelina und ihre Mutter nie wieder gesehen. Ich weiß bis heute nichts über sie.
***
Foto von Natalia Dedova. Mariupol, Anfang März 2022. Die Russen legten zwischen den Angriffen manchmal Pausen ein.
Die Geschichte mit Angelina ereignete sich eine Woche später. In der vergangenen Woche hat sich das Bild in der gesamten Stadt völlig verändert. Mariupol hat sich in die Hölle verwandelt.
Цієї весни неможливо зігрітися, особливо ночами. Тепло затримується. Я натягую ковдру на голову і опиняюся у підвалі дев’ятиповерхівки.
У нашому відсіку були килими. Я не знаю, як вони виглядали на світлі та який у них був візерунок. Але ми під ними мріяли зігрітися.
Це було незручно та безглуздо. Вони не гріли. Начебто від них теж йшов холод. Холод був скрізь. У підвалі ми провалилися у вічну мерзлоту, як мамонти.
У цьому підземеллі я згадувала очі маленької дівчинки Ангелини, яка прийшла до Ноєвого ковчега разом зі своєю мамою. Вони хотіли зачекати кінець бомбардування. Ангеліна тремтіла від холоду та страху.
росіяни обстріляли вулицю, де вони мешкали. Їхня дев’ятиповерхівка похитнулася, стиснулася і згорнулася в клубок, як їжак. Але вони вибралися.
Мама витягла Ангелину з підвалу, схопила за руку і потягла холодною і морозною вулицею. Вони не встигли одягнути теплий верхній одяг. Час залишався тільки щоб вижити.
Ангеліна бігла за мамою крізь вибухи та плакала. Сльози на її щоках перетворювалися на гострі краплі горя та льоду.
Вони дійшли до нас. Дісталися до будинку, який я називала Ноєвим Ковчегом. Прийшли, щоб одержати перепочинок. Примарний порятунок усередині страху та смерті.
Ми з Ангелиною потоваришували одразу. Тоді в Маріуполі все відбувалося дуже швидко.
Життя прискорилося. Якщо ви за годину загинете, то немає сенсу придивлятися і роздумувати: „Чи варто?“ За цю годину можна прожити десять життів та померти десять разів. І ніхто не витрачатиме жодної хвилини на нісенітницю.
Ангеліна розповіла, що у неї болять ніжки, і їй дуже страшно. Вона переживала. І не тільки тому, що довкола все вибухає, перевертається, розсипається і збиває з ніг страшним вихором вибухової хвилі.
Ангеліна турбувалася, що її мама за щось образилася на неї і сильно кричала, коли вони бігли з пораненого будинку.
Її мама теж стала маленька та беззахисна. Вона сиділа під столом і тихенько плакала. Обстріл продовжувався. Він то наближався, то віддалявся. Коли він „відходив“, ми вдавали, що не боїмося і в цей час грали з Ангеліною в „Ішов собака по роялю“.
Така смішна гра на усний рахунок та реакцію. Потрібно загадати цифру і по черзі, на кожне слово, плескати один одного по долоні. А наприкінці швидко прибрати руку чи встигнути схопити руку партнера з гри. Якщо не встиг – програв.
Ангеліна перемагала і навіть усміхалася. Вона розповіла, що їй за кілька місяців виповниться шість років і восени вона піде до школи.
У березні 2022 року, під час блокади Маріуполя та страшних обстрілів, маленька дівчинка мріяла піти до першого класу у вересні. Напевно, вона була єдиною у цьому місті, хто будував довгострокові плани.
А потім обстріл припинився, і мама одягла Ангеліні теплі штани, які їй подарували у Новому ковчезі, светр та куртку. Вони збиралися до родичів, які жили трохи далі вулицею.
Ангеліна не хотіла йти. Вона тримала мене за руку і просила: „Будь ласка, давай пограємо ще трохи!“
Я пообіцяла, що ми обов’язково побачимось і зіграємо, коли вона прийде наступного разу.
Побачимося? Наступного разу?
А потім у дах будинку, де ми ховалися, потрапила ракета. Ми перебралися до підвалу дев’ятиповерхівки. 16 березня змогли виїхати з Маріуполя розбитою машиною. Місто здавалося пеклом.
Я більше не бачила маленьку Ангеліну та її маму. І досі нічого не знаю про них.
***
Фото Наталії Дєдової. Маріуполь, початок березня 2022 року. росіяни ще іноді побили паузи між обстрілами.
Історія з Ангеліною була пізніше на тиждень. За цей тиждень картинка у місті кардинально змінилася. Маріуполь перетворився на пекло.
***
Übersetzungen zum Thema Ukraine 