https://www.facebook.com/share/p/19Ygwit5KB/?mibextid=wwXIfr
Manchmal siegt die Angst über die Logik. Yulia und ich gingen die Osypenko-Straße entlang, als ein russisches Flugzeug über uns hinwegflog. Wir drehten uns um und rannten los.
Wir hofften zu überleben und rannten, als würden wir einen Test im Sportunterricht bestehen wollen. Wir waren von Verzweiflung und Hoffnungslosigkeit getrieben.
Um sicher zu gehen, dass das Flugzeug nicht alleine tötet, kamen Mörser hinzu.
Meine schwarze Bommelmütze tauchte auf und verschwand über den Zäunen der Nachbarn.
Es schien, als würde ich unter den pfeifenden Minen Übungen machen.
Yulia und ich flitzten wie die Blitze eine kleine Straße entlang. Wir träumten davon, unsichtbar zu werden.
Der Wunsch, unsichtbar zu werden, tauchte in einem Evakuierungsbus wieder auf. Er brachte Menschen aus dem besetzten Berdiansk ins freie Saporischschja.
Es gab keinen Platz zum Stehen. Aber die Menschen stürmten in einer verzweifelten Menge über die Treppe, mit steinernen Gesichtern und gleichgültigen Augen.
Wer zur Hauptverkehrszeit mit dem Bus gefahren ist und dachte, es sei eng, der hat sich getäuscht. Im Vergleich zum Evakuierungsbus gab es dort Luft und persönlichen Freiraum.
Wir stiegen in die stickige Kabine ein und bereuten es dann fast fünfzehn Stunden lang. Ich dachte, ich käme da nicht mehr lebend heraus.
Ich kämpfte um zwanzig Zentimeter des schmutzigen Bodens, versuchte, auf meinen Beinen zu halten, die ganz starr wurden, und wurde gleichzeitig von einem epilepsiekranken Mann mit dem Ellbogen in die Seite geschubst.
Ein echter epileptischer Anfall war in diesem Bus unmöglich. Der Mann konnte nicht umfallen und in Krämpfe verfallen. Er lehnte sich mit dem Rücken auf die andere Leute, schüttelte sich am ganzen Körper, rollte mit den Augen zur Decke, aber er stand weiter, von allen Seiten eingeklemmt.
Angst schlich sich ins Herz und kribbelte kalt unter den Rippen. Er verdrängte alle anderen Gefühle.
Fast zwanzig Kontrollpunkte mit Raschisten, ihren Beschimpfungen und ihrem Hass. An einem der Kontrollpunkte schrie ein Soldat mit einem Sturmgewehr “ Ruhm der Ukraine“ in die Menge und zog den Abzug. Ich und ein weiterer Junge zuckten zusammen und drehten uns um. Der Raschist lachte. Ich hörte, wie er zu einem der anderen Freaks sagte: „Ich wollte sehen, wer von diesen Kreaturen reagieren würde.“
Unser Bus fuhr in der Dunkelheit durch ein Minenfeld. Er schwankte und kippte auf die Seite. Ich lief auf den Rädern wie ein Blinder, langsam und unsicher.
Drinnen schrie ein Kind am Fenster wie am Spieß. Ein kleines Mädchen aus einem Keller in Mariupol. Es schrie so laut, dass sich die Seele im Kreis drehte.
Die Leute zischten: „Wie kann eine Mutter ihr Kind nicht beruhigen? Macht, was ihr wollt, aber lasst sie Ruhe geben.“
Das Mädchen schrie vor Angst. Im Keller war es immer dunkel, und der Beschuss schlug mit einem riesigen Hammer auf die Wände ein.
Auch im Bus herrschte Dunkelheit und Panik. Es war wie ein Signal für den Beginn des Bombardements. Das Mädchen erstickte fast vor lauter Schreien. Ihre Mutter leuchtete mit einer Telefontaschenlampe auf sie ein.
Angst ist ein gemeinsames Unglück, wie ein Krieg oder eine Reise durch ein Minenfeld. Die Menschen sind bereit, sich aus Angst zu zerfleischen: „Du bist krank! Mach das Licht aus! Ein Schuß wird hierher kommen! Hier wird es ein großes Massengrab geben!“
Das Mädchen konnte nicht mehr weinen. Die Mutter weinte. Sie schluchzte wie ein kleines Kind. Keiner tröstete sie. In der Angst gibt es kein Mitgefühl. In der Angst gibt es kein Herz. Es gibt nur den tierischen Instinkt, um jeden Preis zu überleben.
In diesem Bus hatte ich nicht so sehr Angst vor dem Beschuss. Ich hatte Angst davor, kein Mensch mehr zu sein.
Іноді страх перемагає логіку. Ми з Юлькою йшли вулицею Осипенко і над нами пролетів російський літак. Ми повернули в інший бік і побігли.
Ми сподівалися вижити і бігли, як під час здачі нормативу на уроці фізкультури. Нас гнав розпач і безвихідь.
Щоб літаку було вбивати не самотньо, до нього підключились міномети.
Моя чорна шапка з помпоном з’являлася, то зникала над сусідськими парканами.
Здавалося, що я роблю зарядку під свистячими мінами.
Ми з Юлькою металися блискавками по невеликій вуличці. Мріяли стати невидимками.
Бажання стати невидимкою виникло знову в евакуаційному автобусі. Він віз людей з окупованого Бердянська до вільного Запоріжжя.
Місць не було, навіть, стояти. Але люди ломилися на сходи відчайдушним натовпом, з кам’яними обличчями та байдужими очима.
Якщо ви їхали маршруткою в годину пік і визнали її тісною, ви помилялися. В порівнянні з евакуаційним автобусом, там було повітря та особистий простір.
Ми увійшли до задушливого салону, а потім, майже п’ятнадцять годин, шкодували. Я думала, що живой із нього не вийду.
Я боролася за двадцять сантиметрів брудної підлоги, намагалася вистояти на ногах, що не гнулися, а в цей час мене бив ліктем у бік хлопець з епілепсією.
Повноцінний напад у цьому автобусі був неможливим. Хлопець не міг впасти і забитися в судомах. Він лежав спиною на інших людях, здригався всім тілом, закочував очі до стелі, але продовжував стояти, затиснутий з усіх боків.
Страх заповзає в серці і лоскоче холодом під ребрами. Всі інші почуття він виштовхує геть.
Майже двадцять блокпостів рашистів, їхні знущання та ненависть. На одному з блокпостів денеерівець з автоматом крикнув у натовп „Слава Україні“ і пересмикнув затвор. Я і якийсь хлопчина здригнулися і обернулися. Рашист заржав. Я чула, як він сказав комусь з таких самих виродків: „Хотел посмотреть, кто из этих тварей ответит „.
Наш автобус їхав мінним полем у темряві. Він хитався і завалювався на бік. Крокував колесами, як сліпий, повільно й невпевнено.
У середині салону, біля вікна несамовито кричала дитина. Маленька дівчинка з маріупольського підвалу. Вона кричала так, що душа ставала колом.
Люди шипіли: „Як так, мати не може заспокоїти дитину?“ Зробіть, що завгодно, але нехай вона замовкне“.
Дівчинка кричала від страху. У підвалі завжди була темрява і обстріли ламали стіни величезним молотом.
В автобусі теж була темрява та паніка. Як сигнал до початку бомбардування. Дівчинка майже задихалась від крику. Мама світила їй телефонним ліхтариком.
Страх – спільна біда, як війна чи поїздка мінним полем. Люди від страху готові розірвати:
„Ти – хвора! Вимкни світло! Зараз сюди прилетить! Тут буде велика братська могила!“
Дівчинка більше не могла плакати. Плакала її мати. Схлипувала, як маленька. Її ніхто не втішив. У страху немає співчуття. У страху немає серця. Є тільки тваринний інстинкт – вижити за всяку ціну.
У цьому автобусі найбільше я боялася не обстрілу. Мені було страшно перестати бути людиною.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 