Jeder, der dies liest, sollte wissen, dass dies die Light-Version ist. Alles war viel gruseliger und hoffnungsloser.
Viele Menschen sagen Dinge, die man sich nicht vorstellen kann. Und die man unmöglich durchleben kann.
Tausende von Einwohnern von Mariupol haben nicht überlebt, sie hatten furchtbare Angst. Sie verließen diese Welt in einem Zustand höllischer Furcht.
***
Wir lebten von Beschuss zu Beschuss. Manchmal lebten wir eine halbe Stunde, manchmal eine Viertelstunde.
Manchmal lebten wir überhaupt nicht – an Tagen, an denen der Beschuss ununterbrochen war und die Flugzeuge alle zehn Minuten erschienen.
Dann wachte ein verängstigter Lemur in mir auf, irgendwo in der Nähe des Solarplexus.
Er kratzte und wimmerte, schaute mich mit traurigen Augen an und bat darum, herauszukommen. Er war verängstigt. Wir waren gemeinsam in Panik.
Die Nazis verwandelten das gemütliche Mariupol in eine Stadt des Todes.
Wir alle befanden uns in einem endlosen Thriller. Er endete, wenn ich einschief.
Während der Bombardierung hatte ich Träume. Von einem friedlichen Leben. Es schien, dass dies keine Träume waren, sondern Realität.
Die ganze Zeit über wollte ich schlafen, um in ihnen zu leben.
Um dort für immer zu bleiben, um nicht in die schreckliche Realität aufzutauchen.
Und ich begann beides zu verwechseln – den Schlaf und die Realität. Als die Bomben fielen, dachte ich, dass ich schlafe und dass ich sterben muss um aufzuwachen.
Um zu sterben, muss man aus dem Keller gehen und eine Granate treffen. Wenn wir nicht gegangen wären, hätte ich dieses ‚Experiment‘ auf jeden Fall gemacht.
In dieser Stadt hat man nicht einmal die Kraft zu fluchen.
Man bettete nur darum, dass es nicht weh tut. Man hoffte nur, dass es einem nicht einen Arm oder ein Bein abreißt, denn es war nicht leicht, ins Krankenhaus zu kommen, und man wollte nicht vor den Augen seiner Lieben verbluten.
Es schien, dass es überall gefährlich ist. Dass es keine einzige Ecke gibt, in der man sich verstecken kann.
Raketenangriffe und das Pfeifen von Minen, das Klirren von Metall und das Zischen eines riesigen Drachens.
Die Geräusche und Vibrationen, selbst wenn du schläfst, reißen dir die Seele aus dem Leib.
Eine Stadt, in der die Lebenden wie Zombies aussahen. Ich sehe definitiv wie einer aus.
Das Schlimmste ist, keine Angst mehr zu haben.
Wenn man sich um nichts mehr kümmert. Du sitzt auf einem zerbrochen Stuhl, schaust auf den brennenden Docht und denkst, dass du atmest.
In Wirklichkeit wartet man nur darauf, dass der Beschuss losgeht.
Du bist besorgt, dass sie seit einer halben Stunde nicht mehr geschossen haben, was bedeutet, dass sie einen neuen Angriff vorbereiten.
Ich weiß nicht mehr genau, an welchem Tag ich anfing, das Ausbleiben der Bombardierung wahrzunehmen, nicht in der Hoffnung, dass der Krieg vorbei war, sondern in der Gewissheit, dass er kommen würde und wir alle sterben würden.
Die Besatzer zerstörten einen Häuserblock nach dem anderen, zielten und trafen die Häuser eines nach dem anderen. Mehrere Male. Sie töteten selbstbewusst und bereitwillig. So dass nicht einmal ein Hauch von der Stadt übrig blieb.
Ich wusste, dass wir an der Reihe sein würden. Und egal, wo wir waren, es würde nichts von uns übrig bleiben.
Всі, хто це читає, знайте, що це лайт – версія. Що було набагато страшніше та безнадійніше.
Багато людей розповідають речи, які уявити неможливо. І пережити неможливо.
Тисячі маріупольців не пережили. Їм було пекельно страшно. Вони так і пішли з цього світу охоплені пекельним жахом.
Ми жили від обстрілу до обстрілу. Іноді жили пів години, іноді п’ятнадцять хвилин.
Іноді взагалі не жили – у дні, коли обстрілювали безперервно, а літаки з’являлися що десять хвилин.
Тоді всередині мене, десь біля сонячного сплетіння, прокидався зляканий лемур.
Він шкрябався і скиглив, дивився сумними очима й просився вийти. Йому було страшно. Ми панікували разом.
Затишний Маріуполь рашисти перетворили на місто смерті.
Ми всі всередині нескінченного трилера. Він закінчується, коли я засинаю.
Під час бомбардувань я бачила сни. Про мирне життя. Здавалося, що це не сни, а реальність.
Весь час хотілося спати, щоб жити в них.
Залишитися там назавжди, не виринати у жахливу дійсність.
І я почала їх плутати – сон і дійсність. Коли бомбили, я думала, що сплю і щоб прокинутися, мені треба померти.
Щоб померти, треба вийти з підвалу надвір і зустрітися зі снарядом. Якби ми не поїхали, я обов’язково провела б цей „експеримент“.
У цьому місті сили немає вже навіть на прокляття.
Тільки просиш, аби не поранило. Не відірвало руку чи ногу, бо до лікарні потрапити непросто, а стікати кров’ю на очах близьких не хочеться.
Таке враження, що небезпечно скрізь. Що нема жодного куточка, де можна сховатися.
Удари ракет і свист мін, металевий брязкіт і шипіння величезного дракона.
Звуки та вібрація, навіть якщо заснув, виколупують душу.
Місто, де живі схожі на зомбі. Я точно схожа.
Найстрашніше – перестати боятися.
Коли вже до всього байдуже. Сидиш на зламаному стільці, дивишся на палаючий ґніт і думаєш, що дихаєш.
Насправді просто чекаєш, коли розпочнеться обстріл.
Хвилюєшся, що ось уже пів години не стріляли, а отже, готують новий удар.
Я забула, якого саме дня стала сприймати відсутність бомбардувань не з надією, що війна закінчилася, а з упевненістю, що зараз прилетить і ми всі загинемо.
Окупанти знищували квартал за кварталом, цілилися і били в будинки по черзі. По кілька разів. Убивали впевнено, з охотою. Щоб не зосталося навіть примари міста.
Я знала: черга до нас обов’язково дійде. І хоч би де ми сиділи, від нас не залишиться нічого.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 