Vor ein paar Monaten hatte ich ein Gespräch mit einer amerikanischen Geschichtsprofessorin. Ich habe sie zufällig getroffen. Eine junge Frau, die wie ihre Eltern und Großeltern in Chicago geboren wurde (wenn ich mich nicht irre), erinnert sich an angebliche russische Wurzeln, für die sie sich nie sonderlich interessiert hat und mit denen sie sich nie verbunden hat. Allerdings kennt sie die Geschichte Moskaus gut. Sie verurteilt den Krieg, wie die meisten westlichen Intellektuellen (und sie gehört sicherlich dazu), und sie verurteilt ihn öffentlich.
Aber eigentlich geht es gar nicht um sie (ich erinnere mich gerade an einen interessanten Gesprächspartner).
Wir sprachen über das neue Interesse der akademischen Welt an Theorien über die zyklische Natur der Geschichte, über Toynbee, Spenglers russisch-sibirischen Kulturtyp und die „geheimnisvolle russische Seele“.
„Es gibt nichts Geheimnisvolles daran, auch nichts Mystisches. Alles dort ist so einfach wie eine Tür und kann durch die moderne Wissenschaft, insbesondere die Psychopathologie, erklärt werden“, fasste mein Gesprächspartnerin zusammen.
Die Frau fuhr fort, dass ihrer Meinung nach das Problem Russlands die Vertrauensvorschuss der westlichen Welt ist – in kultureller, künstlerischer, zivilisatorischer Hinsicht, wo Russland für den Rest der Welt eigentlich eine Art terra incognita ist, und das Unverständliche mit einer Art Supermacht ausgestattet ist 🙂 Der Sieg im Zweiten Weltkrieg war für die Etablierung des russischen Totalitarismus fatal, denn er machte die UdSSR unantastbar.
Ihrer Meinung nach gibt es in der Welt noch immer keine unpoetisierte, unpolitische Geschichte Russlands, die nicht in ihrem Kern eine heroische und romantische Erzählung enthält.
Generell ist Russland die größte Mystifizierung und Verfälschung der modernen Weltgeschichte, wenn etwas nicht das ist, als was es dargestellt wird. Und das Traurigste ist, dass dieser heroische Schwindel den Russen, selbst den denkenden und kritischen, einen grausamen Streich spielt, weil er ihnen eine ungerechtfertigt hohe Meinung von sich selbst und ihrem Land eine Art weit hergeholter messianischer Aufgabe unterstellt und das bereits aufgeblasene nationale Ego verstärkt. Das es eigentlich gar nicht gibt.
Wir sind zu dem Schluss gekommen, dass es nur eine wirkliche Bedrohung für diesen grandiosen Schwindel namens Russland gibt – die Ukraine. Ein Land, dessen kulturelle und zivilisatorische Errungenschaften von Russland seit Jahrtausenden gestohlen und als seine eigenen ausgegeben werden. Für Russland ist die Ukraine ein Zeuge seiner eigenen Verbrechen und steht zwischen dem Mythos eines großen und starken Russlands und der weltweiten Ächtung, den Tribunalen und der Wahrheit.
Und dementsprechend wird Russland sein Bestes tun, um alles und jeden in der Ukraine zu vernichten, der ein solches Zeugnis ablegen kann. Lange Zeit hat es dies im Stillen getan, mit den Händen anderer, aber jetzt tut es es offen, mit Krieg, um allen auf einmal ein Ende zu bereiten.
Es braucht keine Territorien, es braucht keine Ressourcen, es braucht die Vernichtung des „Zeugen“, um die Ukraine vom Angesicht der Erde zu tilgen. Damit es niemanden mehr gibt, der fähig und mutig genug wäre, zu sprechen, der die Wahrheit kennen würde. Und sie vor der Welt bezeugt.
Ich hatte dieses Gespräch irgendwie vergessen, aber heute, als ich die Nachrichten über die Zerstörung des Museums des Oberbefehlshabers der ukrainischen Aufständischen Armee Roman Schuchewytsch sah, erinnerte ich mich daran.
Roman Schuchewytsch war vor siebzig Jahren eine große Gefahr für Sowjetrussland und ist es heute noch mehr, da seine Gestalt und sein Rang (bewusst oder unbewusst) ein Beispiel für die moderne ukrainische Armee sind.
Кілька місяців тому я мала розмову з однією американською професоркою історії. Познайомилася з нею випадково. Молода жінка, яка як і її батьки і діди, народжена в Чікаґо ( якщо не помиляюся), згадує про якесь начебто своє російське коріння, яке її ніколи особливо не цікавило і з яким ніколи себе не асоціювала. Втім, історію московії вона все ж знає добре. Війну засуджує, як більшість західних інтелектуалів ( а вона, безумовно до них належить), засуджує, до речі публічно.
Але насправді мова не про неї ( так, просто згадалася цікава співбесідниця).
Ми з нею говорили про нове зацікавлення наукового світу теоріями циклічності історії, про Тойнбі, про російсько-сибірський культурний тип Шпенґлера і «загадкову російську душу».
-Нема в ній нічого загадкового, містичного також нема. Усе, там просте як двері і таке, що може пояснити сучасна наука, зокрема, психопатологія, – підсумувала моя співрозмовниця
Жінка продовжила, що на її думку, проблемою росії є незбагненний кредит довіри з боку західного світу – в культурному, мистецькому, цивілізаційному планах, де росія – насправді така собі тера інкогніта для решти світу, а те що незрозуміле наділяється якимись надякостями, суперсилами 🙂 Перемога у ІІ Світовій була фатальною в утвердженні російського тоталітаризму, бо зробила СРСР недоторканим.
На її думку в світі досі немає непоетизованої, неполітизованої історії росії, без героїчно-романтичного наративу в основі.
Взагалі, Росія це найбільша містифікація та фальсифікація світової новітньої історії, коли щось є зовсім не тим, чим його подають. І найсумніше, що оця героїчна містифікація грає злий жарт з росіянами, навіть з мислячими і критичними, бо утверджує невиправдано високу думку про себе і свою країну, про якесь надумане месіанство, підкріплює і без того роздуте національне его. Якого насправді немає.
Ми дійшли висновку, що для цієї грандіозної містифікації під назвою росія є одна реальна загроза -Україна. Країна, чиї культурні, цивілізаційні здобутки тисячоліттями крала росія і видавала за свої. Україна для росії той свідок власних злочинів, який стоїть між міфом про велику і сильну Росію та світовим остракізмом, трибуналами і правдою.
І відповідно, росія усіма своїми силами до останнього буде винищувати в Україні усе і усіх, хто може такі свідчення дати. Тривалий час вона робила це тихцем, чужими руками, тепер робить відкрито, війною, щоб вже покінчити заразом з усіма.
Їй не потрібні території, їй не потрібні ресурси, їй потрібно знищити «свідка», стерти Україну з лиця землі. Не залишити нікого, хто був би здатний і достатньо відважний говорити, хто знав би правду. І свідчив її світу.
Я якось забула про цю розмову, а сьогодні, побачивши новину про знищення музею Головнокомандувача української повстанської армії Романа Шухевича – згадала.
Роман Шухевич становив величезну небезпеку для радянської росії сімдесят років тому і становить ще більшу сьогодні, коли його постать і чин є (усвідомлено чи ні) прикладом для сучасної української армії.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 