https://www.facebook.com/share/p/YXmjwEw83kv8DM7p/?mibextid=WC7FNe
Eine heftige Explosion erschütterte das Bett, und ich wachte rückartig auf. Ich dachte sofort an die Regel der zwei Wände. Wer hätte gedacht, dass eine solche Grausamkeit in der heutigen Zeit möglich ist?
Wer?
Schmerz und Wut tobten in meiner Brust, die Kinder waren alle auf dem Flur, und dieses Verhalten wurde zu einem normalen Teil ihres Lebens? Wer hätte sich das vorstellen können? Die Menschen? Dass so etwas im Zentrum Europas möglich sein würde?
Wer würde so etwas tun?
Ist es möglich, mit dem Schmerz und dem Leben unserer Angehörigen und Freunde zu bezahlen? Wie viel Zerstörung und wie viele Tote sind noch nötig, um zu erkennen, wer die Ukraine angegriffen hat und warum?
Warum?
Wird der Wert eines Menschenlebens an der Nationalität gemessen? Gab es nicht genug Blut und Gulags, um die Gerissenheit des Faschismus zu begreifen? Wird die Welt ins Chaos gestürzt – wer die meisten Versprechungen und Memoranden macht, ist der erste Henker?
Und warum?
Wird Humanismus an Grenzen gemessen? Wird er nicht an Taten gemessen? Wie ist es möglich zu wissen und zu sehen, wie Tausende von Unschuldigen sterben, mit kleinen Portionen zu unterstützen und zu warten? Auf was? Was ist mehr wert als das Leben eines Kindes? Warum rauben diese Nichtmenschen unseren Enkeln die Kindheit?
Warum?
Und ich kann diejenigen nicht verstehen, die so eifrig an der „russischen Welt“ festhalten, die darauf brennen, ihre Farben zu wechseln, und die bereit sind, uns jeden Moment in den Rücken zu fallen. Wer hält sie fest?
Wer?
Gestern stieg ein junger Mann mit einer Gitarre in den Bus ein. Er sprach den Fahrer an und bat um die Erlaubnis, ein Lied über die Ukraine zu singen, über ihre Söhne, die unser Leben im Osten verteidigen. Fast der ganze Bus dankte ihm, er wünschte allen einen schönen Tag und stieg aus.
Das tat weh!
Aber vor mir saßen ein paar Rentner, die die Sprache der Besatzer sprachen. Und eine Frau zischte: „Das lasse ich nicht so stehen!“ Sie ging auf den Fahrer zu und schrie ihn an: „Welches Recht haben Sie zu erlauben, dass hier ukrainische Lieder gesungen werden?
Leute?
Es ist das zweite Jahr des Krieges! Eine Neubewertung der Werte. Warum ist der Preis, den unser Volk für das Recht, in seinem Heimatland zu leben zahlt, so hoch? Welchen Schuld tragen unsere Kinder? Unsere Enkelkinder? Seien wir doch mal ehrlich. Wer hat uns die Waffenstillstände auferlegt?
Wer?
Nach dem ersten Waffenstillstand, die Besetzung der Krim! Der Garant für die Integrität der Ukraine besetzt sie selbst, während andere schweigend zusehen.
Warum?
Nach dem zweiten Waffenstillstand, die Besetzung des Donbass! Was ist das für eine Willkür der Gewalt, die beginnt, die Welt zu beherrschen?
Warum?
Nach dem dritten Versuch – ein ausgewachsener Krieg! Gibt es einen Mechanismus für einen Waffenstillstand mit Genozid?
Welches Land ist das nächste?
Die Straße. Das Militär. Kein Neujahrslächeln. Nur Schmerz und Unruhe. Die Menschen schlafwandeln, aus Gewohnheit kaufen sie ein… Das Leben hat sich für uns auf bis zum 22. Februar 2022 und danach geteilt
Es tut weh…
Meine Enkelkinder kennen die Regel der zwei Wände schon, aber ich bin ohne diese Regel aufgewachsen. Barfuß, in einem mit Knöterich und Wegerich überwucherten Hof.
Ich gehe nach Hause und höre in meinem Herzen die letzten Worte meiner Mutter: „Kommt öfter, meine lieben Söhne, denn ich weiß nicht, ob ich euch wiedersehen werde…“
Jetzt verstehe ich mehr denn je, wie tief der Schmerz und die Sorge meiner Mutter waren…
Vater… Großvater…
29.12.2023
Сильний вибух сколихнув ліжко, від його поштовху проснувся. А в голові одразу промайнуло – дотримуйся негайно правило двох стін. Хто би міг подумати, що у теперішньому часі таке дикунство буде можливе?
Хто?
Біль й гнів вирували у грудях, діти вже всі були в коридорі, для них така поведінка стає неначе нормою життя? Хто би міг уявити? Люди? Що таке буде можливо в центрі Європи?
Хто?
Хіба можливо відкупитися болем і життям наших рідних і близьких? Яких іще потрібно руйнувань й скільки смертей, щоб усвідомити хто й заради чого напав на Україну?
Чому?
Невже вартість життя людини вимірюється національністю? Невже замало було крові й Гулагів, щоб зрозуміти підступність фашизму? Чи світ перетворюється в хаос – хто найбільше дає обіцянок і меморандумів – той найперший кат?
Чому?
Гуманізм хіба вимірюється кордонами? А не діями? Як це так, знати й бачити, як гинуть тисячі безвинних, підгримувати маленькими порціями й вичікувати? Чого? Що буває цінніше за життя дитини? Чого ці нелюди крадуть дитинство у наших онуків?
Чого?
І не можу зрозуміти тих, що тримає тих, які так палко й дотепер тримаються за «руській мір», перефарбовуються й ножа в спину нам готові встромити в будь яку хвилину. Хто їх тримає?
Хто?
Вчора до автобуса зайшов молодий юнак з гітарою. Підійшов до водія і поросив дозволу заспівати пісню про Україну, про її синів, які захищають наше життя на сході. Майже весь автобус йому дякував, він побажав усім гарного дня й вийшов.
Боляче!
Але, попереду мене сиділа пара пенсіонерів, які розмовляли мовою окупанта. І особа жіночої статі прошипіла, – я єтого так нє оставлю! – вона підійшла до водія і знову засичала, – какоє ви імєєте право, разрєшать петь халяцкіє песні?
Люди?
Другий рік війни! Переоцінка цінностей. Чому така велика ціна нашого народу за право жити на своїй рідній землі? В чому завинили наші діти? Онуки? А давайте відверто говорити? Хто нам нав’язував перемир’я?
Хто?
Після першого перемир’я – окупація Криму! Гарант цілісності України, сам її окуповує, інші мовчки спостерігають.
Чому?
Після другого перемир’я – окупація Донбасу! Що в світі розпочинає правити свавілля сили?
Чому?
Після третього намагання – повномасштабна війна! Мало навчає історія? Хіба є механізм перемир’я з геноцидом?
Яка країна наступна?
Дорога. Військові. Немає новорічного усміху. Біль і неспокій. Люди снують, багато по інерції скуповуються… Життя розділило нас до 22 лютого 2022 року й після…
Боляче…
Правило двох стін уже добре знають мої онуки, а я виріс без цього правила. Босоніж, по подвір’ї, який заріс споришем і подорожником.
Їду додому, а на душі Мамині слова останні, – частіше приїжджайте мої ріднесенькі синочки, бо не знаю, чи побачу вас іще, чи ні?..
Тепер, як ніколи розумію глибину Маминої болі й стурбованості…
Батько… Дідусь…
29.12.2023
Übersetzungen zum Thema Ukraine 