Schlagwort-Archive: Bakhmut

https://www.facebook.com/share/p/sihNnWHBGYs6tw1C/?mibextid=WC7FNe

Vor 20 Jahren reisten mein Filmteam und ich in jeden Winkel der Regionen Donezk und Luhansk. Wir haben diese Geschäftsreisen sehr geliebt. Nirgendwo sonst sind wir, die Lemberger Journalisten, so herzlich und warm empfangen worden wie im Osten. Nirgendwo sonst haben wir so aufrichtige Menschen getroffen und eine so unvergessliche Okroshka gegessen.)

Damals, in Artemiwsk, nicht in Bakhmut, haben wir in den unterirdischen Labyrinthen gefilmt, wie der berühmte Sekt hergestellt wird. Und dort wurde uns die zugemauerte Wand des Kerkers gezeigt, in dem die Deutschen einst Tausende von Holocaust-Opfern hinrichteten. In der Nähe, in den Flaschen auf den Regalen, reifte der Sekt, auf dem Kopf stehend, und bald würden die Leute ihn mit einem Knall zu den Feiertagen öffnen. Und die nach den Massengräbern neu zugemauerte Mauer weinte wie immer. Keiner konnte sich erklären, warum. Woher das Wasser kam und die Mauer hinunterfloss. Aber daneben füllten sich nicht nur meine Augen mit Tränen.

In Soledar stiegen wir zusammen mit den Bergleuten 500 Meter in die Salzminen von Artemsol hinab. Wir sahen eine hundert Meter hohe Salzkirche, einen Orgelsaal aus Salz, ein Salzfußballfeld und ein ganzes unterirdisches Sanatorium. Und auch eine Galerie mit Salzskulpturen… Etwas Schöneres als diese majestätischen schneeweißen unterirdischen Paläste und Gänge habe ich in meinem Leben noch nie gesehen, egal, wie viel ich in der Welt herumgekommen bin.

Wir waren die ersten, die im Mai an einem leeren Strand in Mariupol die Saison eröffneten. Wir blinzelten in die Sonne und machten fröhliche Fotos mit dem Meer.

In der Nähe des Flughafens von Luhansk lernten wir, einen amerikanischen Chrysler zu fahren, der so breit wie ein Schiff war.

Und in Avdiivka machten wir ein Picknick am See. Dort habe ich zum ersten und letzten Mal mit einer Pistole auf eine Zielscheibe geschossen. Diese Unterhaltung wurde von unserem Begleiter, einem Eisenbahner und ehemaligen Polizeioberst, organisiert.

Das Schießen hat mir nicht gefallen, es fühlte sich verrückt an. Es passte nicht zu dem schönen blauen See, an dem wir uns ausruhten. Und zu den duftenden Kiefernwäldern. Und zu allem um uns herum.

Diese Welt wurde für den Frieden, für die Liebe geschaffen. Aber schon damals kam die Dunkelheit langsam auf sie zu, und schließlich umhüllte und verbrannte sie alles…

Und jetzt ist jedes dieser Fotos für jemanden, der gelebt, gereist, gesehen und geliebt hat, wie ein verbranntes Foto aus seinem eigenen Familienalbum. Eine zerstörte, gestohlene friedliche Vergangenheit. Und für manche Menschen ist es ein Requiem für einen geliebten Menschen, der für immer dort geblieben ist. Eine schreckliche Narbe…

Es gibt so viele Narben…

Es gibt keinen Lebensraum mehr.

Nur ein trauerndes Bewusstsein:

Ich bin Avdiivka.

Jeder von uns.

Ich bin Mariupol.

Ich bin Bakhmut

Ich bin Izyum

Ich bin Cherson

Ich bin Bucha…

20 років тому ми зі знімальною групою об’їздили, мабуть, кожен куточок Донецької та Луганської області. Ми дуже любили ці відрядження. Ніде нас, львівських журналістів, так гаряче не вітали і не обігрівали, як там, на Сході. Ніде більше не зустрічали ми таких щирих простих людей і такої незабутньої окрошки)

Тоді ще в Артемівську, не Бахмуті, ми знімали у підземних лабіринтах, як виробляється знамените шампанське. І там таки нам показали замуровану стіну підземелля, де колись німці стратили тисячі жертв Холокосту. Поруч, у пляшках на стелажах, донцями догори дозрівало шампанське, яке невдовзі люди гучно відкриють на свята. А знову замурована після масових поховань стіна звично плакала. Ніхто не міг пояснити, чому. Звідки береться і стікає стіною ця вода. Але поруч із нею очі самі наливалися слізьми.

У Соледарі ми разом з шахтарями спускалися на 500 метрів углиб, у соляні шахти Артемсолі. Бачили соляну церкву сто метрів заввишки, органний зал із солі, і солоне футбольне поле, і цілий підземний санаторій. А ще галерею соляних скульптур… Нічого прекраснішого за ті величні білосніжні підземні палаци й коридори я більше у житті не бачила, хоч скільки не їздила світом.

На порожньому пляжі у Маріуполі ми у травні першими відкривали сезон. Мружилися сонечку і робили щасливі фото з морем.

Поруч із Луганським аеропортом вчилися водити широчезний, як корабель, американський крайслер.

А в Авдіївку їздили на пікнік, на озеро. Там я вперше і востаннє стріляла з пістолета по мішені. Таку розвагу організував наш супроводжувач, залізничник і колишній полковник міліції.

Стріляти мені не сподобалося, було дико. Дуже не в’язалося це з прекрасним блакитним озером, на березі якого ми відпочивали. І з пахучими сосновими лісами. І з усім навколо.

Цей світ був створений для миру, для любові. Але вже тоді нечутно, потроху підступала до нього пітьма, яка зрештою огорнула і спопелила все..

І тепер кожна така світлина для когось, хто жив, їздив, був, бачив, любив – це наче обгоріле фото з власного сімейного альбому. Розорене, вкрадене мирне минуле. А для когось – реквієм по рідній людині, яка назавжди лишилася там. Страшний шрам…

Так багато вже тих шрамів…

Живого місця не лишилося.

Лише згорьоване усвідомлення:

Це я – Авдіївка.

Кожен з нас.

Я – Маріуполь

Я – Бахмут

Я – Ізюм

Я – Херсон

Я – Буча…