https://www.facebook.com/share/p/YAfErKbPLxMvbmAb/?mibextid=WC7FNe
und dann fragen sie:
„nun, wo sind eure Dichter?
bei euch gibt’s nichts zu lesen.
ihr existiert nicht.
wem kann man hier zuhören?
wo sind sie? wo sind eure brillanten Schriftsteller?
wo? gibt es nicht?
wir haben sie getötet.
wir haben sie gefressen,
wir haben sie zerquetscht.
in den Graben gestoßen.
mit unserer Sprache zugeschüttet
und mit unseren erfundenen Namen,
wie mit Steinen.
wir brachen ihre Worte wie Blumenstängel,
die niemals wachsen würden.
und jetzt kommt,
sagt uns, dass ihr nicht erst gestern geboren wurdet,
beweist, dass ihr ein Recht zu leben habt.
wo steht das geschrieben?
wer könnte davon erzählen?
dichter, die in Kellern eingesperrt sind?
Dichter mit verbrannten Händen,
damit sie nicht schreiben können.
mit zugenähten Lippen,
damit nicht ein einziges Wort
weitergegeben werden kann.
mit ausgestochenen Augen
damit sie nichts sehen können,
nichts bemerken können,
nichts beschreiben können.“
Sagen sie lachend.
Sie schwenken angebrannte Seiten
über die verbrannte Erde.
Sie haben Schlingen als Hände
und Kugeln als Augen.
Aber die erschossenen Gedichte atmen.
Sie atmen trotzdem.
Zuerst atmen sie zaghaft und flach,
sie nehmen an Gewicht zu, wie Kinder,
erschüttern die Erde von innen,
sprossen durch die Steine des Hasses,
suchen die Eigenen.
Und endlich leben sie,
und machen Lärm.
auch wenn sie für immer eingeprägt sind.
Diese Gedichte hatten Glück.
Man hat geschafft sie zu schreiben.
Und deshalb leben sie
für all die anderen
für die nicht zu Ende geschriebenen,
für die nicht zu Ende geliebten,
für die Worte, die in der Hälfte abgeschnitten wurden.
Sie leben und wappnen
Dichter –
die Toten,
die Lebenden,
und die Ungeborenen.
Tanya Vlasova.
Geht ins ONFAM / Odesa National Art Museum, wo eine Ausstellung von Maksym Kryvtsov, einem talentierten ukrainischen jungen Mann, Dichter und Fotografen, zu sehen ist. Geboren 1990. Der leider nie wieder etwas schreiben wird.
Und Nika Kozhushko, geboren 2004, eine unglaubliche Künstlerin, wird nie wieder etwas malen. Denn was in dem Gedicht passiert ist, ist auch ihnen passiert.
Es gibt so viele Menschen, die nie wieder schreiben, malen oder ein Kind zur Welt bringen werden… niemals. Sie waren lebendig, jung, voller Lebenshunger, Liebe und Kraft. Sie waren anders, besser als wir. Jetzt sind sie fort.
Es gibt diejenigen, die immer noch Speere um des Steins willen brechen und nicht bemerken, wie lebendiges Leib, das wahre Leib dieses Landes, blutet.
Es ist eine Schande.
а потім вони питають:
«ну, і де ваші поети?
у вас же нічого й почитати.
вас не існує.
кого тут слухати?
де вони? де ваші геніальні письменники?
де? немає?
ми їх убили.
ми їх з’їли,
ми їх зім’яли.
штовхнули у рів.
засипали своєю мовою
і своїми вигаданими іменами,
неначе камінням.
переламали їхні слова, як стебла квітів,
що ніколи не виростуть.
а тепер ну ж бо,
розкажіть нам, що ви народилися не вчора,
доведіть, що маєте право жити.
де про це написано?
хто міг би про це розказати?
поети, зачинені у підвалах?
поети з підпаленими руками,
щоб не писали.
зі сшитими губами,
щоби жодного слова
не передалося далі.
з виколеними очима,
аби нічого не бачили,
нічого не помічали,
нічого не описували».
Говорять, регочучи.
Розмахують обгорілими сторінками
над випаленою землею.
Мають зашморги замість рук
і кулі замість очей.
А розстріляні вірші раптом
дихають.
Усе одно дихають.
Спершу непевно й дрібно,
набирають вагу, наче діти,
розхитують землю зсередини,
проростають через каміння ненависті,
шукають своїх.
І, врешті, живуть,
шумлять –
хоч і навіки закарбовані.
Цим віршам пощастило –
їх встигли написати.
І тому вони живуть
за всі інші –
за недописані,
за недолюблені,
за обірвані на половині слова.
Живуть і озброюють
поетів –
і мертвих,
і живих,
і ще не народжених.
Власова Таня.
Сходить у ONFAM / Одеський національний художній музей там виставка Максима Кривцова, талановитого українського юнака, поета, фотографа. 1990 року народження. І
Який вже, на жаль, нічого ніколи не напише.
А Ніка Кожушко, 2004 року народження, неймовірна художниця ніколи нічого вже не намалює .
бо з ними сталося те, про що у вірші.
Скільки вже таких, кто не напише, не намалює, не народить..ніколи. Вони були живі, молоді, наповнені спрагою до життя, коханням та силою. Вони були інші, краще за нас. Їх вже не має.
Залишилися ті, хто досі ломає списи заради камню, не помічаючи, як жива плоть, справжня плоть цієї країни стикає кровом.
Соромно.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 