Dämon. Anatoly

Schrilles Krächzen der Möwen ist über dem Meer zu hören.

Weiße Gespenster fliegen, erzählen uns schreckliche Mären,

Sie weinen laut Balladen, wo neblige Gipfel vorkommen,

Über alten heidnische Götter Legenden vergangener Ären.

Sie sagen: „Hier ist er, dein Dämon, hässlichen Höhlen entkommen.

Und die Armee, die er mitführt, ist stark, hartherzig, böse.

Der kriecht aus der tiefsten Hölle, reiner Dunkelheit, Tode.

Es ruft dich mit ihm zu kämpfen auf dem Feld.

Aber,

Deine Messer verstumpften , dein Pferd hat Hufeisen verloren,

Dein Schwert vergilbte vom Alter, der Köcher des Bogens ist leer.

Zerbrochen sind Mauern des Schlosses über dem zugewachsenen Graben,

Voller Löcher und Rissen dein Pfahlzaun verfällt.

Was hast du in Kampf zu bieten? Den blauen weiten Himmel?

Wörter in deinem Herzen, die bringen zum kochen das Blut?

Lieder, die später gesungen werden nach diesem Ringen?

Ein Meer, welches frei, unbesiegbar mit Namen Asov sich schmückt?

Was hast du für eine Stütze, wenn du diesem Biest begegnest?

Wer hält dich mit seinem Glaube, wer bringt dir, im Herzen treu,

Scharfe kieferne Pfeile, wenn du ins Kampf eintrittst,

Und schwer wie totes Gewissen, Kreuz aus Zedernholz?“.

Es zischt widerspenstiges Meer, Wellen sind tief verwundet.

Sonne hat Himmel verlassen, verschwunden hinter den Wellen.

Und wie wird das Märchen enden? Ich weiß, wie Geschichte abrundet.

Hab Geduld, meine Liebe, ich komme zurück und erzähle…

---

Дошкульне ячання чайок лунає над вільним морем,

літають примари білі, читають страшні казки,

виплакують гучно вірші, балади про сизі гори,

про грізних богів прадавніх, легенди старих віків.

І кажуть: «Оце твій демон. З’явився з гидкого схрону,

веде за собою військо потужне, жорстоке, зле,

повзе із самого пекла, із чорного дна, зі скону,

зустрітись волає в полі з тобою одним. Але

у тебе ножі негострі, а кінь загубив підкову,

твій меч пожовтів од часу, для лука замало стріл,

пошкоджені мури замку над дико порослим ровом,

увесь у дірках і зламах похилений частокіл.

А що ти для герцю маєш? Безкрає блакитне небо?

Слова, лиш тобі відомі, що люто хвилюють кров?

Пісні, що колись напишуть по темних часах про тебе,

нескорене вільне море і назву його Азов?

Чи є обі що упертись, коли ти зустрінеш звіра?

Що буде тебе тримати? Хто буде тобі нести

модринові гострі стріли, лелечу завзяту віру,

важкі, мов убита совість, кедрові твої хрести?»…

Гуде непокірне море, лишились на хвилях рани

і сонце зайшло за обрій, за крайню свою межу.

А чим закінчиться казка? Ще мить потерпи, кохана.

Я знаю, що буде далі. Вернуся і розкажу…