Nadia Sukhorukova 10.09.23.

Meine Stadt ist heute 245 Jahre alt. Und er ist sehr unglücklich ohne uns.

***

Diejenige, die aus Mariupol herausgekommen sind, träumen von dieser Stadt, sehnen sich danach, langweilen sich ohne sie.

Schreiben Beiträge, laden Fotos hoch. Stechen mit einer Spitzhacke in die Wunden.

Es tut sehr weh.

Es tut mehr weh, als unter Bomben zu sitzen.

Damals wussten wir, dass wir überleben mussten.

Um jeden Preis.

Oder sterben, aber sofort.

Nicht unter Wunden leiden, nicht bluten, nicht unter Trümmern heulen.

Wir beteten um Erlösung oder einen glücklichen Tod.

Entweder oder.

Für einen Volltreffer.

Oder eine tonnenschwere Bombe.

Damit es durchschlägt – vom neunten bis zum ersten Stock.

Ohne Qual.

Dafür hatte man weder Kraft noch Mut.

Wenn du vor Schmerz schreist, hat man Angst vor dir und hört auf, dich zu lieben.

Man weiß nicht, wie man helfen könnte.

Man will, dass du endlich schweigst.

Unser Planet ist eine gequälte Stadt in der Nähe des Asowschen Meeres.

Wir lieben es und wollen es wiederbeleben.

Wir glauben, dass es möglich ist.

Unser Glaube tut uns weh.

Wir streuen unsere Erwartungen und Hoffnung auf Wiederkehr in Wunde wie Salz. Wir arrangieren uns mit Verlusten nicht.

Es fällt uns schwer, unseren Schmerz zu erörtern.

Sehnsucht nach der zerstörten Stadt.

Nach toten Hochhäuser, nach toten geliebten Menschen.

Die Kälte des Kellers und die wilde Angst, die an der Seele nagt, in Worte zu fassen.

Eine Person versprach mir, dass es eine Phase der Akzeptanz geben würde und ich alles akzeptieren würde, was mir genommen wurde.

Ich werde mich abfinden und nicht mehr mit den Kopf durch die Wand rennen.

Ich werde nicht verrückt, wenn der Hass überhandnimmt und ich mich rächen möchte.

In die Stadt zurückkehren und sich an denen rächen, die uns getötet haben.

An diejenigen, die uns keine Chance gegeben haben.

Jemand drückte im Flugzeug den Abzug, lud die Waffen nach und fuhr mit einem Panzer über unsere Seelen.

Ich frage mich, ob jemand bereits das Stadium der Akzeptanz erreicht hat?

Wenn wir lächeln, bedeutet das nicht, dass wir glücklich geworden sind.

Wir haben einfach gelernt, durchzuhalten.

Unser Schmerz hat kosmische Ausmaße angenommen, aber wir verbergen ihn vor den Augen anderer.

Unsere Angst gilt nicht nur Mariupol.

Wir fürchten um Charkiw, Saporischschja, Mykolajiw, Odessa, Cherson, Kriwyj Rih und andere ukrainische Städte.

Wir wissen, wie es ist, wenn die Heimatstadt, in der noch Menschen leben vor eigenen Augen stirbt .

Mariupol entfernt sich immer weiter und verlässt mich. Er ist wie ein Fremder. Ich kann ihn nicht einholen.

Aber ich möchte nach wie vor nach Hause zurückkehren. In meine ukrainische Stadt.

---

Моєму місту сьогодні 245 років. І йому дуже зле без нас.

---

Той, хто вибрався з Маріуполя – мріє цим містом, тужить по ньому, нудиться без нього.

Пише пости, викладає фото. Колупає рани ціпком.

Це дуже боляче.

Боляче, ніж сидіти під бомбами.

Тоді ми знали, що треба вижити.

Будь-якою ціною.

Або померти, але одразу.

Не страждати від ран, не стікати кров’ю, не вити під завалами.

Ми молилися про спасіння чи щасливу смерть.

Або – або.

Щоб пряме влучення.

Або багатотонна бомба.

Тільки наскрізь – від дев’ятого до першого поверху.

Без мук.

На них немає ні сили, ні відваги.

Коли кричиш від болю, тебе бояться і перестають любити.

Не знають, як допомогти.

Хочуть, щоби ти замовк.

Наша планета – закатоване місто біля Азовського моря.

Ми його любимо та хочемо оживити.

Ми віримо, що це можливо.
Наша віра завдає нам болю.

Ми посилаємо рану, як сіллю, чеканням. Надією на повернення. Не упокорюємося з втратою.

Нам важко розповісти наш біль.

Тугу за знищеним містом.
За мертвими висотками, за загиблими близькими.

Передати словами холод підвалу та дикий страх, що вгризається в душу.

Одна людина пообіцяла, що буде стадія прийняття, і я прийму все, що в мене забрали.

Я змирюся і не пробиватиму головою стіну.

Не божеволітиму, коли ненависть зашкалює і хочеться помститися.

Повернутись у місто та помститися тим, хто вбивав нас.

Тим, хто не давав жодного шансу.

Хтось тиснув на гашетку в літаку, перезаряджав гармати, наїжджав танком на наші душі.

Цікаво, у когось вже настала стадія прийняття?

Якщо ми посміхаємось, це не означає, що ми стали щасливими.

Ми просто навчилися терпіти.

Наш біль розрісся до космічного масштабу, але ми його ховаємо від чужих очей.

Наш страх не лише про Маріуполь.

Ми боїмося за Харків, Запоріжжя, Миколаїв, Одесу, Херсон, Кривий Ріг та інші українські міста.

Ми знаємо, як це, коли на твоїх очах вмирає рідне місто, де й досі є люди.

Маріуполь видаляється і йде від мене. Він, як чужий. Я не можу його наздогнати.

Але, як і раніше, хочу повернутися додому. До свого українського міста.

---