Nadia Sukhorukova 28.08.23.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid031z8SKgVC7Y4HU2CBJo3ceaHT2of4w4zeY749AvE71mZzYkbKmjgKg1XZ1fwTweWzl&id=100087641497337

Lite-Version unseres Todes.

Ein neuer Film über Ereignisse in meiner Stadt.

Wissen Sie, in Mariupol war es nicht nur gruselig, es war höllisch gruselig.

Ich habe in meinem ganzen Leben noch nie so viel Entsetzen gespürt.

Wir alle wollten leben. Und man hat uns laufend getötet. Nicht einzeln, nicht punktuell, sondern scharenweise.

Man bewarf uns mit Bomben, Granaten und Raketen und zerstörte ganze Familien, Kellern und Straßen.

Wir hatten nichts. Es ist nicht nur ein Wort. „Nichts“ bedeutet NICHTS.

Es gab kein Essen, Wasser, Medikamente, Licht, keine normale Toilette, keine Möglichkeit sich zu waschen, nach draußen zu gehen und lebendig wiederzukommen, in Ruhe einzuschlafen, einen Arzt aufzusuchen, sich zu wärmen, Verwandte anzurufen und herauszufinden ob Menschen im Nachbarhaus noch leben.

Damals dachte ich, Mariupol sei die letzte Stadt, die für die Ukraine kämpfte.

Sie werden es nicht glauben, ich dachte, alle wurden schon getötet. Und nur wir halten durch.

Erst später, als sich eine fragile Verbindung zu anderen Städten hergestellt wurde, haben wir aufgeatmet.

Damals schien es uns, dass man uns bald helfen würde. Bald. Schließlich hat die Ukraine durchgehalten.

Wir müssen noch eine Weile durchhalten. Und unsere Mörder werden vertrieben und bestraft.

Und es gab keine Korridore.

Keine OSZE.

Wir hatten nicht einmal die Hoffnung, der Hölle zu entkommen.

Jeder von uns ist Dutzende Male gestorben. Zusammen mit geliebten Menschen, mit Freunden, mit Nachbarn, einfach mit Fremden.

Glauben Sie, dass es einfach ist, umgeben von Leichen inmitten toter Häuser zu leben?

Glauben Sie, man kann einen Film darüber machen?

Plus – minus die Wahrheit.

Angeblich basierend auf wahren Begebenheiten?

Mariupol ist nicht nur eine Stadt, die von Raschitsten getötet und auseinandergerissen wurde.

Mariupol ist immer noch Menschen , die am Leben geblieben sind.

Es besteht kein Grund, uns noch einmal mit Halbwahrheiten zu quälen.

Wir atmen noch und wir haben Schmerzen.

---

Лайт-версія нашої смерті.

Новий фільм про події в моєму місті.

А знаєте в Маріуполі було не просто страшно, було – пекельно страшно.

Я за все своє життя ніколи не відчувала такого жаху.

Ми всі хотіли жити. Кожен. А нас усіх убивали. Не по одному, не вибірково, а одразу пачками.

Закидали бомбами, снарядами, ракетами і обнуляли цілими сім’ями, підвалами, вулицями.

У нас нічого не було. Це не просто слово. „Нічого“ – це означає НІЧОГО.

Не було їжі, води, ліків, світла, нормального туалету, можливості вмитися, вийти на вулицю та повернутися живим, заснути в тиші, звернутися по допомогу до лікаря, просто зігрітися, зателефонувати рідним, дізнатися, чи є живі у сусідньому будинку.

Я ж тоді думала, що Маріуполь залишився останнім із міст, які борються за Україну.

Ви не повірите, я думала, що всіх убили. І лише ми тримаємося.

Це вже потім, коли з’явився примарний зв’язок з іншими містами, ми видихнули.

Тоді нам здавалося, що нам допоможуть. Дуже скоро. Адже Україна вистояла.

Нам треба протриматися зовсім небагато. І наших убивць проженуть і покарають.

І не було жодних коридорів.

Жодних ОБСЄ.

У нас не було навіть надії вибратися з пекла.

Кожен із нас помирав десятки разів. Разом із близькими, із друзями, із сусідами, просто з незнайомими людьми.

Ви думаєте легко жити в оточенні мертвих тіл серед мертвих будинків?

Думаєте, чи можна про це зняти фільм?

Плюс – мінус правда.

Нібито заснований на реальних подіях?

Маріуполь це не просто місто вбите і роздерте рашистами.

Маріуполь – це ще люди, що залишилися живими.

Не треба нас знову мучити напівправдою.

Ми дихаємо і нам боляче.