Nadia Sukhorukova 05.10.23

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid02YU8caf9h5fpEPYc1VTPTzQYHUPSU2LRRgUAXh3sU1Avk9SGfDbPVWh6TJ3Yjjmuml&id=100087641497337

Stellt euch vor, die Drecksäcke, die Raketen auf Menschen abfeuern, betrachten das als einen Job.

Dafür bekommen sie Geld, eklige Mörder. Für die Ausführung von Mordaufträgen.

Sie machen das Leben eines anderen zur Hölle und kommen dann nach Hause und fressen ihre Suppe.

Sie töten und es ist ihnen egal. Nichts Menschliches ist an ihnen geblieben .

Ich wurde gefragt, warum wir auch nicht mit der selben Münze antworten. Auf dessen Städten und Dörfern, damit sie spüren, wie schrecklich es ist, wenn alles explodiert und Menschen drumherum sterben.

Ich antwortete: „Wir sind nicht sie“, musste aber gleich an Wowtschansk denken. Die Stadt liegt ebenfalls in der Region Charkiw.

Während der Besatzung operierten ukrainische Ärzte des örtlichen Krankenhauses verwundete raschistische Bastarde.

Es lag am Denn Humanismus und die Genfer Konvention, und natürlich an Maschinengewehren, die auf sie gerichtet wurden.

Und die Ärzte wussten außerdem, dass sie, wenn sie das russische Ungeheuer operieren, ein einheimische Mädchen retten dürfen, dem von dem Raschisten in den Kopf geschossen wurde.

Und als unsere Armee dieses Gebiet von russischen Ratten befreite, begann dieser Abschaum, sich zu rächen.

Sie schossen aus ihrem Revier absichtlich auf das Krankenhaus. Hauptsächlich zielten sie auf den Operationssaal.

Sie beschossen die Ärzte, die sie operierten, und keinen dabei erstochen haben.

Sie haben diejenigen getötet, die sie gerettet haben. Das tun keine Menschen, sondern nur Monstern, die aus der Hölle gekrochen sind.

Wenn ich an sie denke, dreht sich alles in meinem Kopf. Und ich weiß, dass ich keinen von ihnen verschonen werde.

Man kann fragen: „Wie werden wir später leben, wenn wir uns auch selbst in Biester verwandeln?“

Ich musste erst mal nachdenken. Schließlich bin ich eine Humanistin.

Mittlerweile habe ich verstanden. Sie werden auch für unsere Transformation verantwortlich sein.

Sie machten uns zornig und weckten das Biest in uns.

Sie waren es, die den Krieg begannen und mit dem Töten begannen.

Und unser inneres Biest kam, um sie zu bestrafen.

Für eine gerechte Strafe.

---

Прикиньте, а мразі, які пускають ракети в людей, вважають це роботою.

Вони за це гроші одержують. Кілери смердючі. Виконують замовлення на вбивства.

Перетворюють чуже життя на пекло, а потім приходять додому і жеруть щі.

Вбивають і їм все одно. Виходить, нічого в них усередині немає людського.

У мене запитали: чому ми також не відповідаємо. По містах і селах рашки, щоб вони відчули, як це жахливо, коли все вибухає і люди гинуть.

Я відповіла: „ми не вони“, а потім згадала Вовчанськ. Місто теж у Харківській області розташоване.

Під час окупації українські лікарі з місцевої лікарні оперували поранених рашистських ублюдків.

Бо гуманісти та женевська конвенція. І, звісно, автомати на них наставляли.

А ще лікарі знали, що коли прооперують рашистську тварюку, то дозволять їм потім місцеву дівчину врятувати, котрій рашисти в голову вистрілили.

А коли наші очистили ту територію від щурів російських, то ці мразі, мстити почали.

Стріляли зі своєї території чітко в лікарню. В основному по операційній били.

Мітили по лікарях, які їм операції робили і не зарізали жодного разу.

Вони вбивали тих, хто їх рятував. Так люди не роблять, лише істоти, що виповзли з пекла.

Я коли про них думаю, у мене всередині все перевертається. І я знаю, що нікого з них не пошкодую.

Хтось запитав: „Як ми будемо потім жити, якщо на такого ж звіра перетворимося?“

Я спочатку замислилась. Адже я теж гуманістка.

А тепер зрозуміла. За наше перетворення вони відповідатимуть.

Це вони нас розлютили і розбудили всередині звіра.

Це вони розв’язали війну і почали вбивати.

А наш внутрішній звір прийшов для покарання їм.

Для справедливого покарання.