Nadia Sukhorukova. 09.08.23

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid0bnzr5nur1q9cnHDESnoiGH2HH5Hkd4XR9JJWJqhz6dwX71HmJjcc4Y2x2giPK5RYl&id=100087641497337

Es ist leicht, angesichts des Todes ehrlich zu sein.

Ohne Beleidigungen, Ambitionen, Hoffnungen und ohne Morgen.

Ich habe alles aufgeschrieben, was ich dachte und sah. Im Notizbuch eines halbtoten Telefons. Ohne etwas zu verschönern. Ohne Angst vor zukünftigen Konsequenzen.

Ich hatte keine Angst, dass ich mich später schämen werde oder jemandem erklären muss: „Es tut mir leid, ich habe es nicht aus Bosheit geschrieben, es liegt nur daran, dass du wirklich ein Idiot bist.“

Wem soll ich es erklären müssen, wenn wir alle sterben werden? Dessen war ich mir sicher.

Ich schrieb ehrlich über die Menschen in der Nähe, über ihre lustigen Streitereien, über die tierische Angst, über die stechende Kälte von innen und außen, über das Gefühl des Todes.

Der Tod erlaubte es nicht zu lügen. Sie ließ mich nicht so tun, als wäre ich besser. Sie erlaubte mir nicht einmal, mich richtig zu waschen.

Wir sind gewöhnliche Menschen in einer gewöhnlichen Hölle. Alle sind gleich. Unabhängig von Alter, Charakter, Krankheiten, Beruf, Vermögen oder bisherigen Erfolgen.

Jeder von uns könnte sterben.

Der Tod spielte mit uns seine Spielchen.

Sie traf uns wahllos ohne genau hinzuschauen. Wir waren alle an seinem Abzug.

Ich stellte mir vor, dass wir ein Spiel spielten und ein Projektil oder eine Miene ein Ball war. Du wendest dich von ihm ab und er fliegt genau zu der Stelle, an die du gesprungen bist.

Ich öffnete das Notizbuch auf meinem Telefon und tippte das erste Wort ein. Dann hörte ich eine Explosion, schnappte nach Luft und schrieb den zweiten. Über den Inhalt habe ich kaum nachgedacht. Ich beschrieb keine Ereignisse, sondern Gefühle.

Jeder Satz, den ich sagte, war wahr. So habe ich noch nie geschrieben. Wie dort, in Mariupol.

Ich dachte, dass mein Telefon bleiben würde, wenn ich getötet werde. Und jemand wird alles lesen, was ich in das Notizbuch geschrieben habe.

Nach einer Weile wurde mir klar, dass es niemand lesen würde. Weil keiner das Telefon finden wird.

Wer braucht schon das tote Ding eines anderen, wenn er keine geliebten Menschen finden kann?

Aber ich habe trotzdem geschrieben. Um nicht verrückt zu werden.

Jedes Wort ist mein Beweis für mich selbst, dass ich noch lebe.

Denn nach zwei Wochen glaubte ich nicht mehr sonderlich daran, dass der Keller, in dem ich sitze, die reale Welt ist.

Der schlimmste Albtraum meiner Stadt ist die ständige Erwartung des Todes und die Angst, dass man bereits tot ist, und es einfach noch nicht verstanden hat.

Ich habe tiefes Mitgefühl mit den Angehörigen der getöteten in Saporischschja.

Heute haben Bastarde aus den benachbarten Vororten erneut auf ihn geschossen.

Ich bin nach der Mariupol-Hölle in diese Stadt gekommen. Ich fuhr durch das besetzte Gebiet.

Es war die erste Stadt, in der ich weinen konnte.

Und die Leute von Saporoschje trösteten und versteckten mich vor dem Krieg.

Dort wurde mir klar, dass ich nicht getötet wurde und ich immer noch fühlen und leben kann.

Sehr schöne Stadt. Sehr kluge und freundliche Leute. Raschisten töten guten und aufgeklärten Menschen.

---

Перед небезпекою смерті легко бути чесною.

Без образ, амбіцій, надій та без завтра.

Я писала все, що думала та бачила. У блокнот напівдохлого телефону. Нічого не прикрашала. Без страху перед майбутніми розбираннями.

Не боялася, що доведеться червоніти або комусь пояснювати: „Вибач, я не зі зла написала, просто ти такий довбоєб і є“

Кому пояснювати, якщо ми всі помремо? Я була впевнена у цьому.

Писала чесно про тих, хто був поряд, про їх смішні сварки, про тваринний страх, про пронизливий холод усередині та зовні, про відчуття смерті.

Смерть не давала брехати. Не давала прикидатися краще. Навіть вимитися нормально не давала.

Ми звичайні люди у звичайному пеклі. Всі рівні. Незалежно від віку, характеру, хвороб, професії, кількості грошей чи минулих досягнень.

Будь-якого з нас могло не стати.

Смерть грала в чікін-пікін пальчик викинь.

Викидала без розбору. Особливо не вдивлялася. Ми всі були у неї на спусковому гачку.

Я уявляла, що ми граємо у вибивного, а снаряд чи міна – це м’яч. Ти відвертаєшся від нього, а він летить саме в те місце, куди ти відстрибнув.

Я відкривала блокнот телефоном і набирала перше слово. Потім чула вибух, хапала ротом повітря та писала друге. Я майже не думала про зміст. Я описувала не події, а почуття.

Кожне моє речення було справжнім. Я ніколи ТАК не писала. Як там, у Маріуполі.

Я думала, коли мене вб’ють – мій телефон залишиться. І хтось прочитає все, що я написала у блокноті.

Через деякий час я зрозуміла, що ніхто не прочитає. Бо телефон не знайдуть.

Кому потрібна чужа мертва річ, якщо не можуть знайти близьких людей?

Але я все одно писала. Щоб не збожеволіти.

Кожне слово – це мій доказ самої себе, що я ще жива.

Тому що через два тижні я вже не особливо вірила, що підвал, де я сиджу – це реальний світ.

Найстрашніший кошмар мого міста – це постійне очікування смерті та страх, що ти вже мертвий, просто не розумієш цього.

Я дуже співчуваю рідним загиблих у Запоріжжі.

Сьогодні виродки із сусідньої недокраїни обстріляли його вкотре.

У це місто я приїхала після маріупольського пекла. Їхала через окуповану територію.

Це було перше місто, де я змогла заплакати.

І жителі Запоріжжя втішали і приховували мене від війни.

Я там зрозуміла, що мене не вбили, і я ще можу відчувати і жити.

Дуже гарне місто. Дуже світлі та добрі люди. Рашисти вбивають добрих і світлих людей.