https://www.facebook.com/share/p/RbHAvpanvPVBb8Pe/?
Heute ist der einjährige Jahrestag unserer Ankunft in Kanada. Und jetzt, nach all den Schwierigkeiten der anfänglichen Eingewöhnung, merke ich erst, dass ich eigentlich gar nichts mehr verstehe. Wo ich bin, wer ich bin, warum ich bin. Dieser bitter-ironische Moment, in dem es Sicherheit gibt, aber keinen Sinn.
Manchmal schaue ich nachts sehnsüchtig zum Mond, als wäre er mein Zuhause, in das ich nie wieder zurückkehren werde.
Dabei geht es nicht um die Rückkehr/Nichtrückkehr nach Hause, sondern um die grundlegende und tragisch tiefere Einsamkeit des Menschen im Universum. Wenn der Sternenhimmel über dir derselbe zu sein scheint, und die moralischen Gesetze in dir auch nicht verschwunden sind, aber hier, wie unter der Bedingungen anderer Schwerkraft, haben sie ihre Kraft verloren und retten dich nicht mehr.
Das Einzige, was dich rettet, ist die Beobachtung deines Kindes, das sich auf diesem Planeten zu Hause fühlt. Seine Kraft scheint sich hier verdreifacht zu haben, und er hat genug Sauerstoff, um mit voller Kraft zu atmen. Und die Sprache, und bereits kanadische Freunde, und Pläne für goyra-go. Und du hast nur Erinnerungen an ein verlorenes Paradies. Und das Bedürfnis, sich irgendwie zu bewegen, irgendwohin zu gehen, etwas zu tun, ohne wirklich zu wissen, was und warum.
Psychologen vergleichen die erzwungene Auswanderung mit dem Tod eines geliebten Menschen. Man muss sie erleben und erfahren, die Trauer bis zum Rande auskosten und lernen, weiterzugehen. Man muss einen sozialen Tod überleben, sich von der Vergangenheit verabschieden und weder Wunsches als eine andere Person wiedergeboren zu werden. Buchstäblich eine neue Persönlichkeit gebären.
Und das größte Problem dabei ist, dass du die alte Persönlichkeit kümmern geliebt hast, die Perdon, die gegen alle Widrigkeiten, durch die Dornen der hungrigen 90er Jahre, abgehärtet durch jahrelangen Überlebenskampf, aufgezogen wurde. Du hast dein Leben geliebt, dein Land, deinen Beruf, du bist erwachsen geworden, du bist stärker geworden, du warst immer interessiert und begeistert zu leben. Du warst wie die Schnecke, die langsam, aber stetig den Abhang des Fujiyama hinunterkroch, in der Hoffnung, dass es einen höheren Sinn darin gab.
Bis eine tödliche Kraft diese Schnecke aus ihrem Haus riss und sie über hundert Meere schleuderte. Dort wurde sie zu einer dummen, zungenlosen, nackten und hauslosen Schnecke. Und nun sucht sie nach einem neuen Zuhause – und sei es ein Schneckenhaus, ein Streichholz oder ein anderer Gegenstand – nur um ihr bizarres Gefühl der Sicherheit wiederherzustellen.
Es ist klar, dass sie es irgendwann finden wird. Irgendwie wird sie zurechtkommen, lernen neues Chitin zu produzieren, sich wieder aufzubauen und zu überleben. Es wäre nicht das erste Mal. Aber Gott, was für ein langer Prozess wird das sein, und wie schmerzhaft wird es sein, wenn du mit deinem Körper hier und mit deiner Seele auf der anderen Seite des Ozeans bist…
Und die Sterne schauen auf alles herab und lächeln kalt. Es ist deine verdammte Steifheit, murmeln sie. Genug von Schreien und Klagen. Lerne, mit deinen alten Vorstellungen zu brechen, und sehe uns endlich in der Pfütze. Schaue nach oben und sehe die neuen Welten, die direkt über deinem Kopf geboren werden… Schaue einfach nach oben.
Сьогодні рік, як ми в Канаді. І зараз, після всіх мороків первинної адаптації я розумію лише, що я нічого напевне вже не розумію. Де я, хто я, навіщо я. Той гіркий іронічний момент, коли є безпека, але немає сенсу.
Часом ночами я з тугою дивлюся на Місяць, наче це там був мій дім, куди я ніколи більше не потраплю.
І це не про повернення/неповернення додому, це ширше і трагічно глибше – про базову безпорадну самотність людини у Всесвіті. Коли і зоряне небо над тобою наче те саме, і моральні закони всередині теж не зникли, але тут, як за умов іншого земного тяжіння, воно все втратило силу і більше не рятує.
Рятує лише спостереження за дитиною, яка на цій планеті – як удома. У якої і сили тут наче потроїлись, і кисню у надлишку, щоб дихати на повні груди. І мова, і вже канадські друзі, і плани гойра-го. А у тебе лише спогади про втрачений рай. І необхідність якось ворушитися, кудись іти, щось робити, не розуміючи до пуття, що і для чого.
Психологи порівнюють вимушену еміграцію зі смертю близької людини. Її треба прожити і пережити, випити цю тугу до дна й навчитися якось жити далі. Пережити соціальну смерть, попрощатися з минулим, і попри бажання реінкарнуватися у щось інше. Буквально народити нову особистість.
І найбільша проблема тут, що тобі капець яка була мила та, стара і рідна, зрощена усупереч всьому, крізь терни голодних 90-их, загартована роками боротьби за виживання. Ти любив своє життя, свою країну, свою професію, ти зростав, міцнів, тобі було весь час цікаво і хвилююче жити. Ти собі, як той равлик, повільно, але неухильно повз схилом Фудзіями, сподіваючись, що у цьому є якийсь вищий сенс.
Доки смертельна сила не видерла цього равлика з його будиночку і не закинула за сто морів. Де він дурний, без’язикий, голий та босий зробився слимак-слимаком. І шукає собі новий дім – хоч мушлю, хоч сірникову пачку чи іншу якусь шабатуру, аби лиш відновити химерне відчуття захищеності.
Ясно, що з часом віднайде. Якось виборсається, навчиться видобувати новий хітін, відбудується і виживе. Не вперше ж. Але, боже, який же ж попереду довгий процес і який болючий, коли ти тілом тут, а душею по той бік океану…
А зорі дивляться на це все згори і холодно всміхаються. Це все клята ригідність, шелестять вони. Досить вже цих плачів Ярославни. Навчися вже ламати старі уявлення і побач нарешті нас у калюжі. Підведи голову і глянь на нові світи, які народжуються просто у тебе над головою… Просто підведи голову.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 