Bist du dran, Herr? Eva Tur

Bist du dran, Herr?
Wir haben Probleme hier im Paradies —
bei unserem Unterstand
zittert vom Einschlag die Erde,
Wände bröckeln,
und jemand zischt durch die Zähne:
Hörst du uns?
Siehst du uns?
Kümmern wir dich überhaupt noch?

Am Eingang
ließ der Kommandant
seinen Heiligenschein im Helm zurück,
und nun weiß er nicht mehr,
ob er noch ein Heiliger ist
oder einfach nur im Dienst.

Sogar die Engel sind hier —
über dem feindlichen Wald
kreisen sie,
blicken durch Wärmebildgeräte,
geben Koordinaten weiter,
lenken das Feuer derer,
die keine Angst vor dem Krieg haben.
Und wenn sie zurückkehren,
reiben sie müde ihre Augen,
streiten, diskutieren,
wer von ihnen
dich zuletzt gesehen hat.

Mit dir zu reden ist sinnlos.
Explosionen übertönen alles,
was du sagen könntest.
Und wenn alles verstummt, Herr,
lauschen wir in die Stille —
ob nicht etwas Feindliches 
auf uns zufliegt,
um uns zu vernichten.

Paradiesische Vegetation 
ist etwas nervös —
täglich wird die genährt
mit Blut;
die Vögel sind weitergezogen —
vielleicht ist es hier
zu laut
zum Nisten.

Der Himmel — zerfetzt,
das Paradies — unter Beschuss.
Früchte fallen,
noch bevor sie reifen —
doch wir essen sie trotzdem —
lachen,
wischen den Saft vom Kinn
und werfen die Kerne
in Richtung feindlicher Stellungen.

Wenn du also, Herr,
uns aus dem Himmel gestoßen hast,
um uns zu bestrafen —

es ist dir nicht gelungen.

Wir haben Wurzeln geschlagen in den Gräben,
wie abgerissene Triebe,
uns mit dem Wind bewaffnet,
das Feuer gezähmt,
den Feind beim Namen genannt
und gelernt, ihn zu töten.

Weißt du, Herr,
wir sind selbst ein wenig
zu Göttern geworden —
an einem dieser Tage
haben wir vielbeflügelte
mechanische Seraphim's erschaffen,
die Wasser, Nahrung, Medikamente
zu den Unseren bringen,
und Feuer und Verderben —
zu den Feinden.

Und nun,
wenn die Nacht sich im Wärmebild auflöst,
und der Tag beginnt
mit einem Batterieladevorgang —

beten wir nicht.
Wir halten einfach den Himmel
unseres Sektors.

Und wenn du, Herr,
noch irgendwo bist —
dann erinnere dich vielleicht —
wir sind immer noch hier.

Wir sind die,
die aus deinem Himmel gefallen sind
und nicht zerschellt sind —
wir haben uns in die Erde verbissen
mit Zähnen,
mit Eisen,
mit Händen,
und halten die Frontlinie
bei Tag und bei Nacht.

Nicht für das Paradies,
nicht für den Ruhm,
nicht für Auszeichnungen,
sondern für eine weitere,
wenigstens eine weitere
Morgenröte.

---

на звʼязку, господи?
у нас тут проблеми в раю —
біля нашого бліндажа
від прильотів двигтить земля,
обсипаються стіни,
і крізь зуби шипить хтось,
чи ти чуєш нас?
чи ти бачиш нас?
чи тобі взагалі до нас?

у шоломі на вході
залишив свій німб
командир
і не знає тепер,
чи він все ще святий,
чи він просто в строю?

навіть ангели тут —
над лісом ворожим шугають,
в теплак дивляться,
передають координати 
корегують вогонь тих, 
хто війни не боїться.
а коли повертаються —
очі натомлені труть,
сваряться, спорять,
хто з них 
бачив тебе останнім

говорити з тобою — марно.
вибухи глушать все, 
що ти міг би сказати.
а коли все стихає, господи,
ми вслухаємося у тишу —
чи не летить щось вороже 
нищити нас

райська рослинність
трохи нервує —
щодня її підживлюють
кровʼю;
птахи перелетіли далі —
мабуть, тут
занадто гучно
для гніздування

небеса — розпанахані,
рай — під обстрілами.
плоди падають раніше,
ніж встигають дозріти —
але ми все одно їх їмо —
сміємося,
сік з підборіддя витираємо
і кидаємо кісточки
в бік позицій ворожих

тож якщо ти, господи,
скинув нас із неба,
щоб покарати —

у тебе не вийшло

ми прижилися в окопах,
як обірвані паростки,
озброїлись вітром,
приручили вогонь,
назвали ворога на імʼя
і навчились його вбивати 

а знаєш, господи,
ми і самі трохи 
стали богами —
у якийсь із днів
багатокрилих
механічних серафимів
сотворили,
що несуть воду, їжу, ліки —
своїм,
а вогонь та погибель —
ворогам

і тепер, коли ніч
розчиняється в тепловізорі,
а день починається
із заряду батарей —

ми не молимося.
ми просто тримаємо небо
свого сектору

і якщо ти, господи,
ще десь є —
то, може, згадаєш — 
ми й досі тут

ми ті, хто впали з неба твого
і не розбилися —
ми вгризлися в землю
зубами,
залізом,
руками,
і тримаємо лінію фронту
вдень та вночі

не задля раю,
не задля слави,
не задля нагород,
а задля ще одного,
хоча б ще одного
світанку