Woher kommt ihr, dunkle Schar, Vögelschwarm in der Luft. Serhij Zhadan.

– Woher kommt ihr, dunkle Schar, Vögelschwarm in der Luft
– Wir sind, Kaplan, der Stadt entflohen, die es nicht mehr gibt.
Wir kamen her, brachten Müdigkeit und Demut mit,  
Sag den Deinen: Es gibt niemanden mehr zu erschießen dort.  

Unsere Stadt war aus Stein und Stahl,  
Nun trägt jeder von uns einen Koffer der Qual.  
Drin Asche, gesammelt unter Beschuss,  
Und selbst in den Träumen riecht alles nach Ruß.  

Unsere Frauen waren fröhlich, sorglos,  
Ihre Finger berührten nachts die Unendlichkeit bloß.  
Die Brunnen waren tief wie Adern der Hand,  
Die Kirchen waren weit – wir haben sie selbst verbrannt.  

Am besten erzählen von uns die Grabsteine.  
Sprich mit uns, lass uns bloß nicht alleine.  
Gib uns Liebe, begegne uns mit Härte,  
Du bist doch Priester, du kennst Beichte und Segnen.  

Erkläre uns, warum hat man unsere Stadt verbrannt,  
Sag, es geschah nicht durch böse Hand.  
Sag, dass die Schuldigen ihre Strafe empfangen,  
Sag etwas, lass uns nicht im Unklaren.  

– Gut, ich erzähle euch vom Verlust.
Auf Schuldige wartet Strafe, seid euch bewusst.  
Doch Strafe trifft jeden, schuldig oder nicht,  
Auch die, die manch einer unschuldig spricht.  

Warum gerade ihr in die Schatten versankt?  
Ihr laset die Propheten einfach nicht sorgsam.  
Die höllischen Abgründe sind zu umgehen,  
Weltliche sollten Symbole des Glaubens nicht berühren.  

Erinnert ihr euch, was die Propheten über Schmerz und Geduld sagen,  
Über Vögel, die wie Steine auf Städte hageln?  
Genau dann beginnt der wahre Verlust.  
Das Ende ist schrecklich – darüber zu sprechen, fehlt mir die Lust.  

Was unterscheidet uns? Wir sind wie Konsonanten und Vokale.  
Man akzeptiert den Tod, nur nicht im eigenem Falle.  
Doch niemand entkommt der Gerechtigkeit,  
Das sage ich den Meinen, wenn nichts mehr zu sagen bleibt.  

Ich weiß nichts über die Unvermeidlichkeit der Sühne.  
Ich weiß nichts über euer weiteres Leben und Tun.  
Ich spreche nur über das, was uns allen eigen ist.  
Wüsstet ihr nur, wie wenig Glück uns gewiss.  

---

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.