https://www.facebook.com/share/p/se8myrTp2WQ3A6qP/?
Ein Evakuierungsbus ist, wenn du in einer fremden Stadt in einer Menge von Fremden stehst. Du trägst eine schmutzige weinrote Daunenjacke, hast nur eine Tasche dabei und willst nicht mehr leben.
Draußen scheint bereits die Sonne, und die Bäume treiben Knospen. Und du gehst, wie früher, mitten im März, langsam aus dem eisigen Keller auf die Straße, wo fast alles zerstört ist und Tote liegen.
Du reagierst nicht auf sie. Denn im Keller ist nicht nur dein Körper, sondern auch deine Seele vor Angst erstarrt.
Aber diese fremde Stadt ist auch schlecht. Ich bin wie durch ein Wunder hierher gekommen, und das macht mir Angst. Das ist Berdiansk. Seit dem Beginn der Invasion ist die Stadt besetzt.
Russische Soldaten laufen durch die Straßen. Dieselben, die mich in Mariupol töten wollten. Und jeder Mensch, den ich auf meinem Weg treffe, auch wenn er zufällig ist, erscheint mir als gefährlicher Feind.
Ich möchte wirklich weg. Aber ich fühle mich wie ein Fremder aus einer anderen Welt. Ich stehe in einer Menge von Fremden und warte auf ein weiteres Wunder.
Um mich herum stehen Menschen mit riesigen Koffern und Taschen. Das kommt mir wild vor. Ich kann nicht glauben, dass jemand so viele Sachen braucht.
Keiner bemerkt mich in dieser Menge. Ich bin ein toter Mensch aus Mariupol. Ich muss den Bus erreichen.
Die Busse fahren nach Zaporizhzhia. Dort ist die Ukraine. Nur dort werde ich in Sicherheit sein.
Die Busse nähern sich einer nach dem anderen dem Rand des Bürgersteigs. Es scheinen sehr viele zu sein, aber es sind viel mehr Menschen. Sie haben sich im Voraus angemeldet. Mein Name steht nicht auf der Liste.
Aber ich kann nicht bis morgen oder übermorgen warten. Ich muss jetzt in die Ukrainisch kontrollierten Gebiet fahren, jetzt. Ich sehe, wie die Menschen buchstäblich in die Busse „einbrechen“, ich sehe, dass es überhaupt keine Sitzplätze mehr gibt, und ich weine. Keiner reagiert auf mich. Ich glaube sogar, dass einige Menschen an mir vorbeigehen.
Die Busse werden überfüllt, und bevor die Fenster mit Vorhängen geschlossen werden, sehe ich, dass es in der Kabine überhaupt kein Licht gibt. Im Inneren ist es dunkel, weil die Menschen in ihrer Oberbekleidung dicht an dicht stehen.
Eine Frau sagt: „Zwei Leute können noch einsteigen.“
Alle schauen auf den Bus, der einem Würger gleicht. Keiner bewegt sich. Eine Frau sagt: „Das war’s dann. Los geht’s.“
Ich begreife, dass dies meine Chance ist, und drücke mich durch die Arme, Rücken und Schultern, die hart wie Mauern sind, nach vorne und rufe mit einer unbekannten Stimme: „Warten Sie! Bitte warten Sie!“
***
Wir waren etwas mehr als 12 Stunden lang stehend unterwegs. Später wurde uns gesagt, dass es ein Segen war. Einige von uns waren tagelang unterwegs. Wir wurden an russischen Kontrollpunkten herausgeholt. Es gab etwa zwei Dutzend davon.
Der Bus fuhr, schwankend, durch ein Minenfeld. Ich dachte, er würde umkippen, weil er sich stark auf die rechte Seite neigte.
Die Vorhänge ließen sich nicht öffnen. Auch das Licht ließ sich nicht einschalten. Die Person neben mir hatte einen epileptischen Anfall, aber er konnte nicht fallen. Er war zwischen den anderen eingeklemmt. Er hat nur gezuckt und mit den Augen gerollt.
An den Blockposten konnten wir einen stinkenden Holzkasten mit einem Loch darin besichtigen. Es war eine Toilette. Die Warteschlange war riesig. Vielen Leuten war klar, dass sie keine Zeit haben würden, um zu gehen, die Busse würden nicht warten.
Also verrichteten sie ihr Geschäft direkt neben der Toilette, im Freien. Fast im Blickfeld aller.
Als wir unterwegs waren, waren die Fenster im Bus fest geschlossen. Deshalb war die Luft in der Kabine dick und heiß. Es ist erstaunlich, dass niemand an einem Herzinfarkt gestorben ist.
Als es ganz dunkel war, hat ein kleines Mädchen im Bus geschrien. Es war unmöglich, es zu beruhigen. Und die Leute im Bus begannen sich zu empören. Sie verlangten von der Mutter, alles zu tun, um ihre Tochter zum Schweigen zu bringen.
Die Mutter des Mädchens schaltete die Taschenlampe ihres Telefons ein, aber ein Mann verlangte unhöflich, dass sie das Licht ausschaltete. Andernfalls „wird er kommen“ und „wird es hier ein Massengrab geben“.
Als wir an den rassistischen Kontrollpunkten aus dem Bus geholt wurden, setzten sich viele Menschen auf den Boden. Ich habe das auch getan. Es ist sehr schwer, stundenlang im Bus zu stehen, wenn einander im Nacken sitzt und sich nicht bewegen kann.
Aber wir haben es geschafft. Und dann haben wir die Nacht in einem Kindergarten in Saporischschja verbracht, unter dem Alarm, auf Feldbetten. Und es war die sicherste Nacht seit dem Beginn der rassistischen Invasion.
Und am Morgen sah ich die müden Augen der süßen und ruhigen freiwilligen Helferinnen, die uns alle verpflegten, unterbrachten und uns zuhörten.
***
Gerade heute fragte mich eine Frau aus meinem Kurs, warum ich nicht in einen Bus mit vielen Menschen einsteigen wollte. Ich konnte es ihr auf Anhieb nicht erklären.
Евакуаційний автобус – це коли стоїш у чужому місті у натовпі незнайомих людей. На тобі брудний бордовий пуховик, у руках одна сумка і не хочеться жити.
Надворі вже яскраве сонце і на деревах розпускаються бруньки. А ти, як і раніше, в середині березня, повільно виходиш з крижаного підвалу на вулицю, де практично все зруйновано і лежать мертві люди.
Ти на них не реагуєш. Тому що в підвалі від страху замерзло не лише твоє тіло, а й душа.
Але у цьому незнайомому місті теж погано. Я до нього дивом дісталася, і воно мене лякає. Це Бердянськ. Він від початку вторгнення в окупації.
Вулицями ходять російські військові. Ті самі, що мене вбивали у Маріуполі. І кожна людина, яку я зустрічаю на своєму шляху, навіть випадково, здається мені небезпечним ворогом.
Мені дуже хочеться поїхати. Але я як прибулець з іншого світу. Стою в натовпі незнайомців і чекаю на чергове диво.
Навколо мене люди з величезними валізами та сумками. Мені це здається диким. Я не можу повірити, що комусь потрібно стільки речей.
У цьому натовпі мене ніхто не помічає. Я мертва людина із Маріуполя. Мені треба потрапити до автобуса.
Автобуси йдуть до Запоріжжя. Там Україна. І тільки там я буду в безпеці.
Автобуси підходять до краю тротуару один за одним. Здається, їх багато, але людей набагато більше. Вони записувалися наперед. Мого прізвища у списках немає.
Але я не можу чекати до завтра чи післязавтра. Мені треба їхати в Україну зараз, зараз. Я дивлюся, як люди буквально „ломляться“ в автобуси, бачу, що там зовсім немає місць і плачу. На мене ніхто не реагує. Мені навіть здається, що дехто проходить крізь мене.
Автобуси утрамбовують і доки вікна не зачинили шторами, я бачу, що в салоні взагалі немає просвіту. Він усередині темний від верхнього одягу людей, що щільно стоять.
Якась жінка каже: „Ще дві людини можуть увійти“
Усі дивляться на автобус, що нагадує душогубку. Ніхто не рухається з місця. Жінка каже: „Тоді все. Поїхали“
Я розумію, що це мій шанс, протискаючись вперед через тверді, як стіни руки, спини та плечі, кричу незнайомим голосом: „Почекайте! Будь ласка, зачекайте!“
***
Ми їхали стоячи трохи більше ніж 12 годин. Нам потім сказали, що це щастя. Дехто добирався цілодобово. Нас виводили на російських блокпостах. Їх було близько двох десятків.
Автобус їхав, гойдаючись, мінним полем. Я думала, що він перекинеться, бо він сильно завалювався на правий бік.
Штори не можна було відчиняти. Світло вмикати теж. У людини поряд стався напад епілепсії, але він не зміг впасти. Він був затиснутий між інших. Тільки смикався і закочував очі.
На блок постах ми могли відвідувати смердючу дерев’яну будку з діркою. То був туалет. Черга туди була величезна. Багато хто розуміли, що не встигнуть сходити, автобуси не чекатимуть.
Тому робили свої справи поряд із туалетом, на відкритому просторі. Практично на очах у всіх.
Коли їхали, вікна в автобусі були щільно зачинені. Тому повітря в салоні було густе і гаряче. Це дивно, що ніхто не вмер від серцевого нападу.
Коли зовсім стемніло, в автобусі дуже кричала маленька дівчинка. Її неможливо було заспокоїти. І люди у салоні почали обурюватись. Вони вимагали, щоб мати зробила все, що завгодно, щоб її дочка замовкла.
Мама дівчинки ввімкнула ліхтарик на телефоні, але якийсь чоловік грубо зажадав, щоб вона погасила світло. Інакше „зараз прилетить“ і „тут буде братська могила“.
Коли нас виводили з автобуса на рашистських блок постах багато хто сідав просто на землю. І я також. Дуже важко стояти на ногах багато годин усередині салону, коли тобі дихають у потилицю, і ти не можеш рухатися.
Але ми доїхали. І потім ночували у дитячому садку Запоріжжя, під сигнал тривоги, на дитячих ліжечках. І це була найбезпечніша ніч із початку рашистського вторгнення.
А вранці я побачила стомлені очі у милих і спокійних жінок – волонтерів, які нас усіх годували, розміщували і вислуховували.
***
Просто сьогодні жінка з моїх курсів запитувала чому я не хочу заходити до автобусу де багато людей. Я не змогла їй пояснити одразу.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 