https://www.facebook.com/share/V6WQsZPMTiADoWpW/?mibextid=WC7FNe
Wussten Sie das?
Eines der schrecklichen Dinge, an denen die Ukrainer während der Sowjetära zerbrachen, war eine Steuer auf Bäume (und Sträucher) und massive Zwangsabholzungen von Gärten.
Davon gab es mehrere: 1929, 1939, 1948 und die letzte im Jahr 1953, kurz vor Stalins Tod.
In einigen Dörfern fällten die Menschen selbst Bäume und Sträucher, weil sie kein Geld hatten, um zu bezahlen (Nichtbezahlung war strafbar). In anderen Dörfern wurde dies von Brigaden von „Buksiren“ und Soldaten der Roten Armee erledigt.
Sie wurde 1954 aufgehoben.
Es ist schwierig, die Auswirkungen dieses Aspekts des Völkermords auf die ukrainische Kultur zu beurteilen. Sowohl Historiker als auch Botaniker sollten dies im Detail erörtern. Aber kurz gesagt: Dutzende von alten Apfelsorten, Birnen, Pflaumen, Zherdels und Morcheln (alte Aprikosensorten), Johannisbeeren, Kirschen, Himbeeren, Erdbeeren und Broskvins (der alte Name für Pfirsiche) wurden vernichtet. Haben Sie jemals Dulia gekostet? Nicht die mit Mohn, sondern eine Art kleine Frühsommerbirne, sehr wohlriechend und süß, die auf dem Gebiet des polnisch-litauischen Commonwealth seit dem 16. Jahrhundert weit verbreitet war (und bis ins 19. Jahrhundert keine Konkurrenz hatte). Einige Kulturen – Chishkun, Quitte, alte Nusssorten, Kirsch-Hybriden, Pfirsiche – sind einfach verschwunden, manchmal ist nicht einmal der Name übrig geblieben… (Ich dachte, die Physalis sei eine neue Kultur. Aber es stellt sich heraus, dass sie im späten 19. Jahrhundert massenhaft angebaut wurde und Laternenblume hieß).
…Und gleichzeitig verschwanden auch die Rezepte für Süßigkeiten und selbstgemachte Liköre.
Und auch die Wörter verschwanden.
Wussten Sie, was das Wort „Smakolyk“ ursprünglich bedeutete? In der Region Fastiv, in der Gegend der Dörfer Yakhniv und Mala Polovetska, haben die Bauern seit der Zarenzeit – von der Aufhebung der Leibeigenschaft bis zur ersten Gartensteuer, also seit fast drei Generationen – Obst und Beeren für den Verkauf nach Kiew angebaut. Jede Familie hatte ihre eigene Spezialität – Johannisbeeren, Himbeeren, Stachelbeeren… oder Äpfel oder Kirschen. Und die „Delikatesse“ waren kandierte Früchte, die nach dem Prinzip der Kiewer Trockenmarmelade hergestellt wurden.
Als die Gartensteuer aufgehoben wurde, beschloss mein Großvater, Petro Sikachyna, einen Garten anzulegen. Das war sein größter Traum, die Stütze seines Lebens. Im selben Jahr wurde den Kolchosbauern erlaubt, größere Grundstücke zu bewirtschaften. So erhielt die Familie eine gleichberechtigte Zuteilung an die Stadt, und der Hang der Schlucht durfte mit einem Garten bepflanzt und als Heuwiese genutzt werden. Und die Schlucht selbst wurde mit schnell wachsenden Bäumen bepflanzt, um die Erosion einzudämmen (mein Großvater pflanzte Weiden, Seggen, Erlen, Schlehen, aber auch Hasel und Holunder). Die Erosion wurde gestoppt. Im Allgemeinen wurden im Dorf viele Bäume gepflanzt – Waldgürtel zwischen Feldern, Stützbalken entlang von Schluchten, Fichten, Weiden, Seggen, Pappeln und Eichen. Das hat das Dorf und die umliegenden Felder gerettet. Andernfalls wäre es zu trockenen Winden gekommen.
Um einen Obstgarten mit Apfel- und Birnbäumen anlegen zu können – alle Bäume wurden von meinem Großvater selbst veredelt – ging er in alle Nachbardörfer auf der Suche nach Stecklingen. Es gab nur sehr wenige überlebende Obstbäume. Es gelang ihm, Donesta, Antonovka, Simka, Pepenka, Safran, Papirovka, Jonathan, Snowy Calvillo und einen anderen kleinen frühen süßen Apfel zu bekommen (in meiner Erinnerung aß ihn niemand außer der Kuh, in der Region Vinnytsia heißt er Kanhvetka“). Außerdem gab es 4 Birnensorten. Pflaumen und Kirschen wuchsen wild. 4 Pflaumensorten wurden in den späten 1960er Jahren gepflanzt. Am schwierigsten war es, den Aprikosen- und Walnussbestand wiederherzustellen – die jüngeren Brüder meines Großvaters, die zum Militär gingen, schickten meinem Großvater Kerne aus dem Kaukasus. Mein Großvater fand eine weitere lokale Moräne in einem Waldgürtel. „Wir bauten wilde Johannisbeeren an – riesige, mannshohe Sträucher mit kleinen, sauren Beeren, die sehr gut dufteten. Später kamen Erdbeeren und Himbeeren hinzu.
Die Bäume wurden mit Ehrfurcht behandelt. Sie zu fällen? Das war eine Sünde. Jeder erfrorene oder durch einen Sturm gebrochene Baum wurde betrauert. Jede Frühjahrspflanzung ist ein Feiertag und ein symbolischer Akt des „Ich lebe, ich wachse, ich glaube an die Zukunft… und selbst wenn ich sterbe, werden die Bäume bleiben.“
Wikipedia sagt, dass es möglich war, die durch die stalinistischen Dekrete verursachten Schäden zu beheben und die „Obstknappheit“ im Jahr 1969 zu stillen. Meiner Meinung nach, war es nie möglich, die Schäden zu beheben – verlorene Sorten und Kultivare, natürliche Hybriden… sie sind für immer verloren. Die Züchtung und Entwicklung drei Jahrzehnte lang zu stoppen, ist Zeitverschwendung. Und vor allem: Was wird den Schmerz derjenigen heilen, die sich noch aus ihrer Kindheit daran erinnern, wie die schwarz gekleideten Männer mit den roten Sternen die frisch erblühten Obstgärten abholzten? Nur Gott kann solche Wunden heilen. Nur Gott vergibt solche Sünden.
Es ist unsere Pflicht, uns daran zu erinnern.
Ви про це знали???
Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за часів совєтів – то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів.
Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го і останній 1953го, буквально перед самою смертю Сталіна.
В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). В інших – це робили показово бригади „буксірів“ і червоноармійців.
Скасували його в 1954 р.
Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру – важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів). Деякі культури – чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики – просто зникли, часом навіть назви не лишилося… (Мені здавалося, що фізаліс – це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.)
…А разом із тим усим – зникли рецепти солодощів і домашніх наливок.
І навіть слова – зникли.
От ви знали, що первісно означало слово „смаколик“? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів – від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління – селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім’я мала свою спеціалізацію – смородина, малина, аґрус… або яблука, або вишні. А „смаколик“ – це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.
Коли податок на садок скасували, мій дідо – Петро Сікачина – заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр – для стримання ерозії – засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев – лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії.
Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш – всі дерева дід сам щепив – він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли – були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам’яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це – „канхветка“). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів – дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика – велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з’явилися пізніше.
До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево – оплакували. Кожне весняне саджання – свято і символічний акт „я живу, я росту, я вірю в майбутнє… і коли навіть я помру, дерева – залишаться“.
Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати „фруктовий голод“ вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи – втрачені сорти й культивари, природні гібриди… вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття – це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам’ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.
Наш обов’язок – пам’ятати.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 