Koloniale Bildung ist, wenn man mit Schaum vor dem Mund nach Denkmälern für Bulgakow, Tolstoi, Dostojewski ruft, aber die Namen Chwylovy, Kurbas, Pidmohylnyi, Zerov, Pluzhnyk noch nie gehört hat. Nun, vielleicht hat man fie Namen gehört, aber wer sie waren, was sie taten, wofür sie bekannt waren – wer weiß.
Das ist der Moment, in dem man etwas verwirrt ist und von Zeit zu Zeit vom „Großen Vaterländischen Krieg“ spricht, weil sich dieser Name fest im Gehirn festgesetzt hat, und bevor man sich korrigiert und „Zweiter Weltkrieg“ sagt, hält man inne, um sich zu erinnern.
Es ist, wenn Sie „Vorbaltikum“, „Kirgisien“, „Moldawien“ statt „Baltische Staaten“, „Kirgisistan“, „Moldiwa“ sagen.
Es ist, wenn man den geografischen Namen Sandarmokh zum ersten Mal hört, und zwar erst vor kurzem, und noch nicht gegoogelt hat, was es ist und womit es gegessen wird. Oder man hat ihn noch nicht gehört. Und Sie wissen nichts über diesen Sandarmokh.
Es ist nicht genau bekannt, wie viele ukrainische Intellektuelle während der stalinistischen Repressionen der „Erschossen Renaissance“ umgebracht wurden. Einige Daten deuten darauf hin, dass etwa 30.000 Menschen getötet wurden.
Dreißigtausend, denken Sie an diese schreckliche Zahl! Die Blüte der ukrainischen Nation wurde hingerichtet. Schriftsteller, Künstler, Leierspieler, Kobzaren (es gab keinen hingerichteten Kobzarenkongress, das ist eine Legende, aber das hat die Ausrottung der Kobzaren im ganzen Land nicht verhindert), Filmemacher, Regisseure, Schauspieler, Dramatiker, Journalisten, Publizisten, Übersetzer, Literaturkritiker, Drehbuchautoren…
Im Jahr 1930 wurden 259 ukrainische Schriftsteller veröffentlicht, nach 1938 waren es nur noch 36! 192 der 223 Schriftsteller wurden repressiert (erschossen oder in Lager verbannt, mit der Möglichkeit einer weiteren Hinrichtung oder des Todes), 16 verschwanden, und 8 begingen Selbstmord.
Das ist der Grund, warum wir uns so mühsam aus dieser kolonialen Situation herauswinden. Deshalb haben die Menschen in meinem Odesa Bykov bis zum Schluss zugehört und ihn bewundert. Sie konnten es kaum erwarten, die Interviews von Ksenia Sobtschak und Dud zu hören. Sie sprachen über den verdammten Wert des Denkmals für Katharina II. Aber warum in der Vergangenheitsform? Das ist immer noch so. Die Suche nach „guten Russen“ ist in unserer Stadt immer noch im Gange.
Schauen Sie sich die Kämpfe an, die um Denkmäler für die Kolonisatoren geführt werden. „Rührt die russische Kultur nicht an, sie ist nicht schuld!“ Sie ist es. Denn sie war still. Hat geduldet. Akzeptiert. Begünstigt. Sie hat ihr Hirn und ihr Herz ausgeschaltet. Sie ging zur Schlachtbank und verherrlichte gleichzeitig Stalin und seine mörderischen Handlanger.
❗️Mihailo Draj-Hmara. Dichter und Übersetzer. Er beherrschte 19 Sprachen. Auf der Kolyma umgekommen. Im Alter von 49 Jahren.
❗️Mykola Hvyljovyj. Ein Schriftsteller des neoromantischen Stils. In einer Atmosphäre totaler Schikanen und Verfolgung beging er Selbstmord. 39 Jahre alt. Seine Werke und sein Name blieben bis in die letzten Jahre des totalitären Regimes in der Ukraine verboten.
❗️Majk Johansen. Autor von Abenteuerromanen. Er wurde in Kiew erschossen. 40 Jahre alt.
❗️Dmytro Falkivsky. Dichter, Prosaiker, Übersetzer, Drehbuchautor. Er wurde in Kiew erschossen. 36 Jahre alt.
❗️Geo Schkurupij. Einer der Anführer der Pan-Futuristen. Er wurde in Leningrad erschossen. Im Alter von 33 Jahren.
❗️Klin Polischtschuk. Autor von historischen Romanen. Er wurde in Sandarmochi erschossen. 45 Jahre alt.
❗️Jury Wuchnal. Schriftsteller. Er schrieb Romane, Humoreske, Feuilletons und Essays. Er wurde in Charkiw erschossen. Im Alter von 30 Jahren.
❗️І Hunderte, Tausende mehr, die unsere Freiheit und Unabhängigkeit hätten näher bringen können. Deshalb haben sie sie vernichtet. Sie ersetzten sie durch Simulakren, die Sinn und Verstand verfälschen.
Sie arrangierten für uns nicht nur einen Völkermord, sondern auch einen Ethnozid und einen Sprachmord. Sie haben unsere Identität und Kultur zerstört. Sie drängten uns von innen heraus, kappten unsere Bindungen und versuchten, ein „einheitliches sowjetisches Volk“ zu schaffen. Sie haben uns unsere Sprache, unser historisches Gedächtnis, unsere Kultur und unsere Identität genommen.
Bei einem Ethnozid wurden die meisten Anstrengungen unternommen um die nationale Sprache zu zerstören.
Und jetzt wollen sie für uns dasselbe. Deshalb tauschen sie in unseren besetzten Städten die Namensschilder aus. Deshalb verbrennen sie Schulbücher und bringen ihre eigenen mit.
Und unser Militär spricht bei der Befreiung von Dörfern und Städten im Osten mit den Kindern auf Ukrainisch. Damit sie keine Angst haben. Damit sie ihre eigene Sprache wiedererkennen. Weil die Sprache wichtig ist, weil Menschen wegen ihrer Sprache getötet wurden und werden.
Deshalb darf es keine Toleranz geben. Weder gegenüber der russischen Kirche, noch gegenüber den Denkmälern für die beispielsweise Bulgakows (sie sollten in Museen mit entsprechenden Schildern und Erklärungen untergebracht werden), noch gegenüber der russischen Sprache in Bildungs-, Kultur- und öffentlichen Einrichtungen.
Dies ist nicht länger eine Frage der Debatte. Es ist eine Frage, wer und wen besiegt.
Und wir müssen nicht nur überleben. Wir müssen gewinnen. An allen Fronten.
Es wird keine andere Zeit dafür geben.
Колоніальна освіта — це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам’ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров, Плужник — навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі — хтозна.
Це коли плутаєшся і, час від часу, розповідаєш про „велику вітчизняну“, бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити „Друга світова“, робиш паузу, згадуючи.
Це коли кажеш „Прибалтика“, „Киргизія“, „Молдавія“ замість — «країни Балтії», «Киргизстан», «Молдова».
Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.
Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.
ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з’їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…
В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року – лише 36! Із 223 письменників – 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство.
Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв’ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам’ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки „хороших росіян“.
Он які баталії розгортаються з приводу пам’ятників колонізаторам. „Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!“. Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.
❗️Михайло Драй-Хмара. Поет, перекладач. Знав 19 мов. Вбитий на Колимі. У 49 років.
❗️Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім’я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
❗️Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.
❗️Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.
❗️Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.
❗️Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.
❗️Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.
❗️І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.
Вони нам влаштували не лише геноцид, а і етноцид, і лінгвоцид. Вони знищували нашу ідентичність і культуру. Вони зіштовхували нас зсередини, рвали наші зв’язки і намагалися створити „єдиний радянський народ“. У нас відбирали мову, історичну пам’ять, культуру, самосвідомість.
Найбільше зусиль під час етноциду спрямовується саме на знищення національної мови.
І зараз вони для нас хочуть те ж саме. Тому і замінюють в першу чергу таблички з назвами у наших окупованих містах. Тому і палять підручники і завозять свої.
А наші військові, звільняючи села і містечка на сході, розмовляють з дітьми українською мовою. Щоб не боялися. Щоб визнали своїх. БО МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо за мову вбивали і вбивають.
Тому не має бути жодної толерантності. Ні до російської церкви, ні до пам’ятників умовним булгаковим (в музеї перемістити, з відповідними табличками і поясненнями), ні до російської мови в освітніх, культурних, державних закладах.
Зараз це вже не питання дискусій. А питання хто і кого.
І нам треба не просто вижити. А і перемогти. На всіх фронтах.
Іншого часу не буде.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 