https://www.facebook.com/share/p/HnWeKPEKrreBnCMT/?mibextid=WC7FNe
💛💙 Mühlsteine! Siehst du, Oksana: das sind nur Mühlsteine. Im Jahr 1932 gelang es meinem Großvater, zwei Säcke mit Getreide außerhalb des Dorfes zu verstecken. Die Mühlsteine waren im Haus. Die Jäger, die nach fünf Ähren suchten, haben sie nie gefunden. Sie sahen, dass alle am Leben waren. Die Hälfte des Dorfes verhungerte im Winter, aber meine Verwandten lebten noch. Nur meine Urgroßmutter, die Mutter meines Großvaters, lag in ihrer Festtagskleidung in der Ecke im Sterben. Sie konnte ihre Seele nicht zu Gott bringen.
Und die Jäger liefen auf dem Hof herum. Sie gingen mit Sonden umher, durchbohrten den gefrorenen Boden, den Lehmboden im Haus, wie Adler, die picken. Sie brachten meinen Großvater zum Verhör in den Dorfrat, in den Bezirk. Mein Großvater konnte nur mit seinen verkrüppelten Händen zucken. „Ich weiß nicht, wovon wir leben, meine Herren Kommunisten. Ihr könnt es selbst sehen – es gibt nichts. Wir halten durch Gottes Gnaden durch.“
Sie schlugen meinen Großvater und ließen ihn gehen. Er kam nach Hause, und meine Großmutter wusch das Blut von ihm im Hof beim Brunnen ab und wusch seine Kleidung im kalten Wasser. Und mein Großvater ging ins Haus, fiel vor dem Altar nieder, bekreuzigte sich vor den Ikonen mit den gebrochenen in der Tür des NKWD-Ermittlungsbüros Fingern und flüsterte leise: „Mama, ich bitte dich bei Christus: Gib deine Seele nicht an Gott! Denn wenn du deine weggibst, wird unsere dir folgen…“
Und meine Urgroßmutter lag da, gelb wie eine Wachskerze. Und ihre Seele wollte aus ihr heraustropfen und die Flamme des Lebens auslöschen.
Und meine Urgroßmutter wollte nicht mehr leben. Im Frühjahr 1932 blühte der Hohlwurz für sie nicht, und die Kraniche riefen ihr in der Herbstsonne zu. Und meine Urgroßmutter hatte Schmerzen, es brannte in ihrer Brust von dieser Kerze des Lebens, weil sie ausbrannte und heißes Wachs unter ihren Rippen verteilte, das sich ausbreitete und alles in ihr verbrannte.
Und als die Störche im Herbst über das Haus flogen, schrie meine Großmutter ihnen hinterher und bat die Vögel, sie nach Irium mutzunehmen.
Aber mein Großvater nahm ihre vertrocknete Hand, küsste ihre vor Arbeit geschwärzte Handfläche und betete. Er betete nicht zu den Bildern, sondern zu seiner Mutter: „Mutter, hab Erbarmen! Lebe bitte bis der Frühling kommt, bis es Grün wird …“
Und meine Urgroßmutter lebte. Sie klammerte sich mit ihren Augen, die nicht sehen konnten, an die Hoffnung, mit ihrer Seele an den Glauben und mit ihrem Herzen an die Liebe. Und sie lebte.
Denn unter der Urgroßmutter, dort in der Ecke, waren die Mühlsteine versteckt. Meine Großeltern mahlten nachts ein paar Handvoll verborgenen Korns, indem sie eine grobe Spindel an den Fensterrahmen nagelten, im Dunkeln, ohne Lampe, ohne Licht.
Meine Urgroßmutter erlebte den Herbst 1933. Sie lebte vom Mörtel des Mehls, das in den Mühlsteinen blieb und von den Gebeten meines Großvaters.
Danach begann die Kolchose, für einen Tag Arbeit ein Stück Brot auszugeben. Mein Großvater brachte es nach Hause, schnitt es für alle gleichmäßig auf und legte das erste Stück an die Lippen meiner Urgroßmutter, die es küsste, seinen Geruch einatmete und lächelte, lächelte… Sie starb, während sie den bitteren Geruch des staatlichen Brotes atmete.
Großvater baute ihr einen Sarg aus Brettern der Kolchose und bedeckte ihn mit weißem Perkal. Meine Großeltern brachten meine Mutter selbst zum Friedhof. Sie gingen durch das Dorf, mein Großvater hielt den Sarg an seinem Kopf und meine Großmutter an seinen Füßen. Und unter dem Sarg liefen mein kleiner Vater und meine Schwestern und stützten ihn von unten.
Der Vorsteher der Kolchose sagte, es sei falsch, dass die Familie den Verstorbenen trage und die Kinder sich am Sarg festhielten. Denn alle im Haus würden bald sterben.
Aber mein Großvater glaubte, dass die Urgroßmutter den Tod an der Türschwelle aufgehalten hatte. Und es würde nichts Schlimmes passieren.
Später erzählte mein Großvater meinem Vater, dass er niemanden den Sarg tragen ließ, weil er so schwer war. Unter dem Kopfkissen, unter dem Kopf meiner Urgroßmutter, lagen Mühlsteine. Großvater holte sie auf dem Friedhof heraus und vergrub sie im Grab. Als ob er wüsste, dass sie sich im Jahr siebenundvierzig wieder drehen werden…
Und dann kam der Fluss. Ein menschlicher Fluss… Eine Flut. О! Wie strömte damals, nach der Hungersnot, dieses Wasser herein! Als ob irgendwo ein Damm gebrochen wäre. Der Schlamm des russischen Hinterlandes strömte in jedes Dorf, in jedes von der Hungersnot verwüstete Haus. Die Siedler. Der Kuckucksbrut.
– „Warum sagst du ‚Kuckucksbrut‘?“, fragte Oksana. – Menschen sind Menschen…
– Russland… So wie der Kuckuck seine Eier in fremde Nester legt und die Vögel manchmal sterben, wenn sie ihre Küken füttern, so bevölkert Russland die eroberten Länder mit seinen Kindern. Und unser Volk stirbt. Denn die Kuckucke werfen sie aus dem Familiennest, töten sie durch Arbeit und lassen sie verhungern. Kuckucke brauchen viel. Sie brauchen alles. Alles, was sie haben, und mehr… Mehr… Mehr!
@Dzvinka Torokhtushko
Foto: Ein Denkmal für die Opfer des Holodomor im Dorf Viktoriwka, Region Tscherkassy. Es wurde von Oleksii Kovalenko, einem Einwohner des Dorfes, zum Gedenken an seine während des Holodomor verstorbenen Dorfbewohner errichtet.
„Ich dachte daran, ein kleines Denkmal aus fünf bis zehn Mühlsteinen zu errichten. Aber als die Leute davon erfuhren, brachten sie mir die Mühlsteine! Sowohl aus unserem Dorf als auch aus den Nachbardörfern. Auf dem Hof war kein Platz mehr für sie. Ich habe mehr als hundert Mühlsteine für das Denkmal verwendet, und einige von ihnen liegen immer noch dort“, sagte der Autor des Denkmals.
💛💙 Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась…Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
– Чому ж – зозулине? – спитала Оксана. – Люди, як люди…
– Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..
@Дзвінка Торохтушко
Благовіщення
Фото: пам’ятник жертвам Голодомору, що стоїть у селі Вікторівка на Черкащині. Зробив його місцевий мешканець — Олексій Коваленко, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору.
«Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать«, — розповів автор пам’ятника.
Übersetzungen zum Thema Ukraine 