Ein Lied über die Mutter/ Пісня про матір

Sie säte den Menschen

ihre Jahre wie Roggen,

Sie räumte den Planeten auf

und pflanzte Knöterich entlang der Wege,

Sie lehrte ihre Kinder

wie man in der Welt

nach seinem Gewissen leben kann,

Sie atmete erleichtert auf

und schritt leise über die Grenze.

– „Wohin gehst du, Mama?

riefen die Kinder erschrocken,

– „Wohin gehst du, Oma?

rannten die Enkelkinder zum Tor hinaus.

– Ich bin nicht weit weg…

wo die Sonne zur Ruhe kommt.

Ich muss gehen, Kinder…

Und ihr werdet ohne mich aufwachsen.

– Wie können wir ohne dich leben?

Woran denkst du, Mama?

– Und wer nimmt uns mit, Oma,

dass wir mit Märchen einschlafen?

– Ich lasse euch

all die Regenbögen mit Kranichen,

Und das Silber auf den Gräsern,

und das Gold an den Ähren.

– Wir brauchen keine Regenbögen,

wir brauchen kein Silber und Gold,

Wenn nur du

am Tor auf uns wartest.

Wir werden

all dein ewiges Schaffen erledigen.

Bleib, Mutter.

Bleib für immer. Geh nicht weg.

Sie lächelte,

so schön und grau wie das Schicksal,

Sie winkte mit der Hand.

und die Handtücher flogen in die Luft.

„Seid glücklich“, sagte sie.

und wurde zu einem versonnenen Feld

Für den gesamten Planeten,

für alle Generationen und Zeitalter.

---

Посіяла людям

літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко —

і тихо пішла за межу.

— Куди ж це ви, мамо?! —

сполохано кинулись діти,

— Куди ви, бабусю? —

онуки біжать до воріт.

— Та я недалечко…

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти…

А ви вже без мене ростіть.

— Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?

— А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

— А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

— Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу,-

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

злетіли увись рушники.

„Лишайтесь щасливі“,-

і стала замисленим полем

На цілу планету,

на всі покоління й віки.