Nichts verändert sich. Als ob man von einem Punkt weggegangen wäre, lange umhergewandert wäre, nach etwas gesucht hätte und wieder an denselben Ort zurückgekehrt wäre.
Eine Frau, deren Sohn starb, sagte, dass wir, die wir aus Mariupol herausgekommen sind, „verstümmelte, entstellte arme Menschen sind und unser früheres Leben nicht mehr leben können“.
Wir können überhaupt nicht leben. Wir sind wie Pflanzen, die aus der Erde gepflückt wurden. Die Wurzeln blieben in der Erde und es sieht immer noch lebendig aus, aber von Tag zu Tag verdorrt es mehr und mehr.
Wir geben vor zu leben.
Es ist unmöglich zu erklären, wie es ist. Wer es nicht erlebt hat, macht euch keinen Stress. Es wird nicht möglich sein, den Schmerz durch Worte zu erfahren.
Es scheint, als ob wir mitten im Leben wären: wir schauen, wundern uns, lachen sogar. Wir sagen anderen, dass uns besser geht.
In Wirklichkeit ist es eine Lüge. Alle werden belogen. Und am meisten man selbst.
Das sind falsche Gefühle und falsches Leben. Das wirkliche Leben blieb in der Stadt, aus der wir durch Bomben vertrieben, durch Feuer verraucht und durch Granaten rausgejagt wurden.
Und selbst diejenigen, die jetzt dort sind, in Mariupol, leben nicht. Gibt es dort etwa ein Leben?
Wir sind nostalgisch auf Mariupol. Er blieb in einer anderen Dimension. Die Stadt, die jetzt existiert, ist nicht unsere Stadt. Da ist nichts mehr von uns drin. Vielleicht nur die Gräber geliebter Menschen und Blumen in Vorgärten. Pflanzen, zerbrechlich und schwach, wie unsere Gegenwart.
Jemand geht zu Psychologen. Und versucht, zu einem normalen Leben zurückzukehren. Die Rehabilitation durchzugehen um nicht komplett zu verkümmern.
Jemand schlägt neue Wurzeln. Sie sind luftig, dünn und können nicht im Boden halten.
Wir verkümmern trotzdem weiter. Wir lernen eine Fremdsprache und erfinden eine Ausrede, um nicht zu weinen.
Wir gehen durch unbekannte Straßen und suchen darin nach den Merkmalen unserer heimischen und geliebten Straßen und Gassen.
Wir lernen Fahrradfahren und stellen uns vor, wie wir damit durch unseren Garten dort in Mariupol fahren werden.
Wir schauen uns die Sehenswürdigkeiten anderer an und sagen: „Aber bei uns ist es noch schöner.“
Dann fügen wir hinzu: „War. Vor der Ankunft von Russen.“
Angst erfüllt die Nacht. Der schrecklichste Horror aus der Zeit des Kriegsbeginns.
Nachts habe ich Angst, dass ich nie in meine Stadt zurückkehren werde. Aus meinem „Ich bin für kurze Zeit gegangen“ wird „Ich bin für immer gegangen“.
Нічого не змінюється. Ніби ти пішов з однієї точки, довго тинявся, щось шукав і знову повернувся на те саме місце.
Одна жінка, у якої загинув син, сказала, що ми, що вибралися з Маріуполя, „скалічені, понівечені бідолахи і не можемо жити колишнім життям“.
Ми взагалі не можемо жити. Ми як рослини, що вирвали із землі. Коріння залишилося в грунті, і воно ще виглядає як живе, але щодня в’яне все сильніше.
Ми робимо вигляд, що живемо.
Пояснити, як це – неможливо. Хто не випробував – не напружуйтесь. Дізнатися біль через слова не вдасться.
Здається, ти всередині життя: дивишся, дивуєшся, навіть смієшся. Говориш іншим, що тобі легше.
Насправді брешеш. Усім. І собі зокрема.
Це хибні почуття і життя хибне. Справжнє життя залишилося у місті, з якого тебе вигнали бомбами, викурили пожежами, видовбали снарядами.
І навіть ті, хто зараз там, у Маріуполі, вони також не живуть. Хіба там зараз життя?
У нас ностальгія по Маріуполі. Він залишився в іншому вимірі. Той, що зараз – не наше місто. Нашого в ньому нічого більше немає. Можливо, лише могили близьких та квіти в палісадниках. Рослини, тендітні і слабкі, як наше сьогодення.
Хтось ходить до психологів. І намагається повернутися до нормального існування. Пройти реабілітацію та не засохнути до смерті.
У когось відростають нові коріння. Вони тоненькі, як пух і не можуть зачепитися у землі.
Ми все одно продовжуємо в’янути. Вчимо чужу мову і вигадуємо привід не плакати.
Ідемо по незнайомих вулицях і шукаємо в них риси своїх рідних та улюблених вуличок та провулків.
Вчимося кататися на велосипеді та уявляємо, як проїдемо на ньому своїм двором там, у Маріуполі.
Розглядаємо чужі пам’ятки і кажемо: „А в нас все одно красивіше“.
Потім додаємо: „Було. До приходу рашки“
Вночі накочує страх. Найжахливіший жах із початку війни.
Вночі я боюся, що більше ніколи не повернуся до свого міста. Моє „я поїхала ненадовго“ – перетворюється на „я поїхала назавжди“
Übersetzungen zum Thema Ukraine 